Розділ 1. I. Сонячні промені

Ранок був теплим, у повітрі ще відчувалось літо. Ріна вдивлялась у верхівки дерев, які сонячні промені підсвітили золотом, і не могла відірвати погляд. Роздуми її увірвав ритмічний спів зозулі. Вона здригнулась, підняла з трави кошик і повернулась до роботи: збирала валеріану, звʼязувала її в пучки. Щось з цього вона продасть, щось піде на відвар. З любовʼю роздивлялась грядки ромашок, які ось-ось зацвітуть. 

Недалеко почувся шурхіт. Ріна нахмурилась і пройшла далі по стежці, в ту частину саду, що не була засаджена лікарськими рослинами. На траві лежав хлопець років пʼятнадцяти, сорочка на ньому була розхристана, чорне волосся по плечі зібрано у високий хвіст. Очі кольору безжурного літнього неба. Глянув на Ріну і примружився. Він завжди так робив, коли усміхався. В роті він мав лист мʼяти, який повільно розжовував.

— Астрі, —  докорила йому дівчина, — ти ж маєш бути на тренуваннях.

— Тихше, Ріно, — він приклав палець до тонких губ, — десь тут ходить Ліннея. І якщо вона знайде мене, то доведеться йти на тренування, а там сьогодні стрільба з луку.

— Тобі б не завадило потренуватись в стрільбі, — підмітила Ріна. Вона розвернулась, щоб піти назад, і Астрі підхопився на ноги. 

— Щоб так само вправно стріляти, як і Ліннея, — він перекривив інтонацію та голос Азалії, і дівчина не змогла стримати посмішки. — Ріно, тільки не ти, ти — мій останній прихисток розуму в цій родині, — і хлопець драматично вхопив дівчину за руки так, що та впустила кошик.

Слабкий страх кольнув у грудях, але вона скоріше підкорилась звичці, ніж справді злякалась, коли забрала долоні. Бо це ж був Астрі. Вона знала його відтоді, як він прибігав до неї вночі ховатись від монстрів. Скільки йому тоді було? Здається, дев'ять.

Хлопець не помітив, що дівчина його не слухає, і все продовжував жалітись на несправедливість стосовно нього і його сестри Ліннеї. 

— А все, бо вона народилась перша! — Ріна повернула до нього голову, намагаючись вловити його думку. — Але ж на кілька секунд. Чим вона така краща за мене?

— Це не тому, що вона народилась перша, а тому, що вона поводить себе як доросла, — відповіла дівчина. 

— Хіба це не по-дорослому — самому обирати, чи варто мені йти на тренування, чи ні?

— Залежить від того, чи ти розумієш до чого твій вибір веде.

Астрі хотів показати, що розуміє, і його чорні широкі брови склались разом на переніссі. 

— І навіщо ми вчимось стріляти з луку? — перевів він тему. — В Ладиронському королівстві давно придумали пістоль. Останні роки тільки й чути про них. От, чому мають навчати молодь!

Ріна не хотіла сперечатись про освітній процес мегінів. Вона нагнулась, підняла кошик і повернулась до свого заняття.

— Астрі! — роздався голос Ліннеї, і хлопець роздратовано цокнув язиком. — Я шукаю тебе! Ріно!

Дівчина — точна копія брата, тільки із мʼякшими, тоншими рисами обличчя — зупинилась за кілька кроків і привітно кивнула Ріні.

— Він знову пропускає заняття, і вчора теж, — пожалілась на брата, як часто робила це в дитинстві.

— Він піде сьогодні, правда ж, Астрі? — усміхнулась Ріна до хлопця. 

Але йому вже було не девʼять і навіть не дванадцять. Астрі не усміхнувся у відповідь і не поспішив на заняття. Задумливо він глянув на Ріну, а тоді ухопив її за руку й потягнув за собою:

— Я піду тільки, якщо і ти підеш!

— Що? Ти що, дитина? — Ріна лишила свій кошик на землі й, слабо упираючись, пішла слідом. Він не відповідав, тож вона додала суворим голосом: — Астрагале! 

— Це вже не діє, Ріно, — розсміявся він і перейшов на біг. — Скоріше! А то найкраща учениця Ліннея Резеда з Корлану пропустить початок заняття!

Коли всі троє прибігли до внутрішнього двору школу, тренування вже розпочались, і вчитель — величезний чоловік, до якого всі з повагою звертались Бетель-ано — грізно глянув на них з-під косматих брів. Ріна не витримала його погляду й опустила голову, так наче це через неї вони запізнились, а не через Астрі.

У внутрішньому дворі були діти від десяти до шістнадцяти, вся старша група, але Бетель давав собі раду з пів сотнею невгамовних підлітків лише одним окриком. Правда окрик той був такої сили, що навіть Ріна здригалась. Спочатку вона думала відсидітись біля стіни, але Астрі вручив їй тренувальний лук і за руку відвів до черги на цілі.

— Маєш утерти носа Ліннеї, — він підштовхнув дівчину вперед. — Ну ж бо, тітонько Ріно.

Він заканючив так, як робив це у дитинстві, і Ріна фиркнула. Ліннея стояла справа, біля іншої цілі. Дівчата переглянулись і, не змовляючись, кожна випустила по три стріли. Авжеж Ліннея виграла, вона вигравала в усіх. Ріна не бачила мегінки більш вправної, ніж Ліннея. Астрі розчаровано цокнув язиком, і тоді Ріна вручила йому лук.

— Ваша черга, Астрагале Резеда з Корлану.

Астрі ледь потрапив у цілі, і Бетель на це розчаровано покачав головою. 

Навіть після тренувань хлопець не відпустив Ріну. Він вперто тягнув її далі від дому, до моря, а на всі заперечення дитячим голосом називав дівчину тітонькою Ріною. 

— Спекотний день? — спитав він у дівчини, коли вони проходили повз кручі. — Дивись!

Астрі підвів Ріну під сам край, звідки можна було бачити пристань Корлану, де біля величезних кораблів бігали люди, розвантажували багаж, або ж навпаки підіймали на палубу. Про себе Ріна відмітила алітерський корабель з назвою “Морська зірка”. 

— Гарно тут, правда? — спитав Астрі. 

Ріни кивнула. Вже шість років пройшло, як вона повернулась до Мегінкару, а все не могла намилуватися, не могла заспокоїтися або хоч трохи забути все, що сталось в Алітері.

— Ми тут купаємось, — пояснив хлопець. — Хотіли показати тобі це місце.

Ріна з недовірою глянула на хвилі внизу. 

— Це небезпечно.

— О, Ріно, перестань бути як Азалія! Ходи з нами.

Дівчина нервово посміхнулась і покачала головою. Астрі розсміявся, ухопив її за руку і, не питаючи більше нічого, стрибнув з обриву. Ріна не встигла навіть крикнути, за секунду її тіло вже занурилось у холодну воду, і вона інстинктивно виплила на поверхню. Поруч почувся плескіт — це Ліннея теж стрибнула з кручі.