На порозі

Біля Оксаниного двору пахло бузком і любистком та свіжовипеченим хлібом. Сама господиня стояла біля хвіртки, нервово смикаючи край фартуха. Побачивши Василя, вона зблідла, а потім враз почервоніла, згадавши свій нічний сон про гетьмана на білому коні.

— Ну що, поете? — голос її здригнувся, але вона намагалася тримати фасон. — Приніс? Чи знову будеш мені про зорі та солов’їв байки розказувати?

Степан, який досі боком тулився до свого перелазу, витягнув шию, наче гусак. Йому кортіло побачити, що там у Василя, але страх перед «гавкучою відьмою» з нічного марева досі лоскотав п’яти.

Василь зупинився. Він повільно витягнув із кишені пакуночок, загорнутий у стару газету. Від згортка йшло таке сильне тепло, що в Оксани на очах виступили сльози, а повітря навколо затремтіло, як над розпеченою грубою.

— Ось, Оксано, — тихо сказав Василь. — Те, чого не існує. Те, що не можна купити на ярмарку і не можна вкрасти в пана.

Він почав повільно розгортати папір. Гнат затамував подих, а Микита, який, мабуть, десь із кущів спостерігав за фіналом, на мить припинив гризти кору на вербі.

Коли останній клаптик газети впав на землю, на долоні у Василя всі побачили... нічого. Тобто, там не було ні золотої квітки, ні діаманта, ні навіть сушеної жаби. Але в тому порожньому місці повітря згустилося в прозору, сяючу кулю, в якій кожен бачив своє. Оксана побачила там тихий затишок і очі, які дивляться на неї з безмежною любов’ю. Степан, зазирнувши через плече, побачив там величезний млин, який сам молотить зерно без вітру й води. А Гнат побачив там свою молодість і спокійний вечір під грушею.

— Це... це що? — прошепотіла Оксана, протягуючи тремтячу руку.

— Це — Надія, — сказав Гнат, випускаючи густе кільце диму, яке обплело кулю. — Баба Параска знає свою справу. Вона дала вам те, чого не існує в матеріальному світі, але без чого жодна хата не стоїть.

Оксана торкнулася кулі, і та враз розсипалася мільйонами дрібних іскор, що ввібралися в її шкіру. Дівчина раптом усміхнулася — не так, як раніше, зверхньо, а тепло і щиро. Вона глянула на Василя так, наче вперше побачила в ньому не бовдура, а чоловіка, з яким можна і в вогонь, і в воду.

— Знаєш, Василю... — мовила вона, опускаючи очі. — Може, той твій вірш про «ковбаску» був і не такий уже й поганий... якщо його під правильним кутом читати.

Степан, побачивши таку ідилію, раптом відчув, що йому якось полегшало. Нічний страх відпустив.

— Та ну вас із вашими фокусами! — гукнув він, махаючи рукою. — Поїду я краще на ярмарок, куплю собі нову вуздечку. А ви тут хоч на головах стійте зі своїми снами! — І він бадьоро побрів до своєї брички, вже придивляючись, чи не йде там по дорозі та сама довгонога дівчина з сусіднього хутора.

Гнат підійшов до Василя і поплескав його по плечу.

— Ну що, соколе? Тепер бачиш? Найсильніша магія — це не квітка в лісі, а вчасно розказана історія і правильний сон у правильну голову.
 

Василь мовчав, тримаючи Оксану за руку. Він зрозумів, що Гнатів шлях мудрості куди цікавіший, ніж просто писати вірші в шухляду.