Ранкові тумани

Степан прокинувся першим. Він сидів на ліжку, вчепившись пальцями в ковдру, і дивно кліпав очима. Йому все ще ввижалася та мавка з довгими ногами, що обіцяла золоті осі на бричку, а перед очима стояв образ Оксани, яка уві сні гавкала на благочинного.

— Тьху, примариться ж таке... — пробурмотів Степан, обмацуючи власну голову, чи не виросли на ній випадково роги після такого сну. — Це все від того вентилятора. Перекрутив я його вчора, от мізки й заклинило.

Він вийшов на подвір’я, плеснув собі в обличчя крижаною водою з відра, але легше не стало. Погляд його мимоволі впав на сусідній тин, де зазвичай виглядала Оксана. Тепер же йому здавалося, що з-за того тину на нього дивляться не дівочі очі, а два голодних вовчих вогні.

А Оксана в цей час уже стояла біля дзеркала. Вона крутила в руках нову стрічку, але думки її були далеко. Їй усе вчувався той голос із сну — солодкий, густий, як липовий мед. «Я за цією квіткою сім морів переплив...» — відлунювало в голові. Вона глянула на свій сарафан, потім на шлях, що вів до лісу, і зітхнула так глибоко, що аж кішка на печі прокинулася.

— Невже той Василь і справді не такий уже й бовдур? — шепнула вона своєму відображенню. — Може, він просто... занадто тонкої душі чоловік? А Степан що? Тільки про овес та мазут і балакає.

Тим часом на околиці села, де дорога пірнала в гущавину, з’явилися дві постаті. Гнат ішов розслаблено, набиваючи люльку на ходу, а Василь крокував поруч, притискаючи руку до кишені, де лежав пакуночок від баби Параски. Хлопець не йшов — він летів, хоча чоботи були по коліна в багнюці.

— Гнат-дядьку, а що як там... ну, те, чого не існує... що як воно Оксані не сподобається? — з острахом спитав Василь.

Гнат випустив хмарку диму і хитро подивився на сонце, що ледь пробивалося крізь туман.

— Слухай сюди, класику. Жінці не треба те, що можна в борщ покришити. Їй треба те, про що вона подругам на вечорницях розповісти не зможе, бо слів не підбере. Ти несеш їй таємницю. А таємниця — це така штука, яка тримає міцніше за будь-який засув. Головне — не дихай на ту коробку занадто часто, бо магія Параски любить спокій.

Вони вже підходили до перших хат, коли побачили Степана. Той стояв біля своєї модернізованої брички з буряковою парасолею і виглядав так, ніби збирався  власну страту замість ярмарку .

О, Степане! — гукнув Гнат, весело виблискуючи очима. — Що, не спиться господарю? Чи вентилятор вночі сам крутитися почав?

Степан здригнувся, зиркнув на Василя, потім на Гната і чомусь боком-боком почав відходити до стайні.

— Та я... я так... перевіряю, чи колеса не поцвіли, — пробурмотів він, не зводячи підозрілого погляду з Василевої кишені. — А вам то що,?

-Та нічого… ось з лісу йдемо- пробурмотів Василь.

Василь ішов селом швидко , наче під чоботами в нього була не грязюка, а хмари. Гнат ледве встигав за ним, пихкаючи люлькою і хитро примружившись на сонце. Хутір уже прокинувся, і кожна хата витріщалася на них вікнами, як цікава кума через тин.