Антена для відьми

Микита закинув порожнє барильце на плече, хвіст закрутився від задоволення, як пружина в старому годиннику. Він повів гостей через такі хащі, де навіть сови мружилися від подиву. Стежка під ногами то зникала, то з’являлася, ніби бавилася з ними у піжмурки. Нарешті ліс розступився, і перед ними постала хата на високих палях. На самому даху, поруч із димарем, височіла химерна конструкція з мідних дротів та порожніх пляшок, що тихо виспівували на вітрі.

На порозі сиділа баба Параска. Виглядала вона так, ніби щойно повернулася з побачення з самим антихристом і залишилася незадоволена його манерами.

— Ну що, принесло вас, немічних? — прорипіла вона, сплюнувши через плече. — Гнате, ти знову водиш за собою цей дитячий садок? І Микита туди ж... Копита не повідпадали ще від меду?

Гнат зняв бриля і вклонився так вишукано, ніби на ньому був не старий жупан, а князівська мантія.

— Доброго здоров’ячка, Іванівно! Ми до вас по ділу. Кажуть, у вас техніка барахлить? Що зв’язок із «вищими сферами» переривається на самому цікавому місці?

Параска важко зітхнула, згадавши свій перерваний сон про дяка.

— Барахлить. Тільки-но дяк починає мені... ну, тобто, тільки-но я налаштуюся на хвилю потойбічного прогнозу, як усе тріщить і матами перекривається. Кажуть, у пеклі зараз профілактика.

Василь, підбадьорений Гнатом, миттю видерся на дах. Дроти били по руках дрібними іскрами, але хлопець швидко знайшов причину: контакт відійшов від старих вил. Тільки-но він закрутив мідь, як пляшки загули, а Параска внизу аж зацвіла в усмішці, притиснувши долоню до вуха.

— О! Чую! — закричала вона. — Дяка чую! Каже, що в сусіда корова почала давати молоко зі смаком вареників! Ну, Василю, вгодив старій.

Хлопець спустився на землю, витираючи сажу з обличчя. Гнат підійшов ближче до порога, хитро мружачись.

— Ну, Іванівно, раз новини пішли свіжі, то, може, розрахуємося?

Параска відірвалася від «ефіру» і підозріло глянула на них.

— А що я вам винна? Хіба я просила цього кучерявого на дах лізти? То чого ви справді приперлися в таку глухомань?

Василь ступив наперед, намагаючись надати голосу солідності.

— Бабусю, дайте мені натомість те, чого на світі не існує. Щось таке, від чого в Оксани мову відніме і вона нарешті скаже «так»!

Параска на мить заніміла, а потім ліс здригнувся від її реготу. Вона сміялася так, що з димаря вилетів кажан, а мідна антена знову заіскрила.

— Ой, не можу! — витирала вона сльози. — Оце ти, Василю, бовдур! Справжній, патентований бовдур! Нащо тобі така баба, що з тебе сміється, а ти перед нею на задніх лапках танцюєш? Чи ти під каблук захотів такий міцний, щоб аж п’яти тріщали?

Микита, відчувши, що баба в доброму гуморі, почав підбивати клинці, крутячи хвостом навколо її плеча.

— Іванівно, та киньте ви його виховувати! Бачите ж — кохання в хлопця, мізки жиром запливли. Дайте йому якесь брязкальце, хай іде з Богом, а ми з вами краще того меду доп’ємо, що Гнат приховав.

Гнат лише зітхнув, притулившись до старої верби, і випустив кільце диму.

— Ех, смішно... — пробурмотів він. — Один хоче те, чого нема, інша сміється з того, що є, а третій думає, що мед — то ліки від усіх хвороб. Ну, Іванівно, не томи душу. Буде хлопцю подарунок?

Параска перестала сміятися і глянула на Василя з якоюсь дивною, майже материнською жалістю.

— Буде тобі те, «чого не існує», соколе... Тільки знай: такі речі зазвичай приносять те, чого ти зовсім не чекав. Тримай.

Вона витягла з глибокої кишені маленьку коробочку, загорнуту в стару газету.

— Оце воно. Тільки не розгортай, поки до Оксани на поріг не станеш. Бо як побачиш раніше часу — магія розвіється, як дим від Гнатової люльки.

Василь тремтячими руками взяв пакуночок. Він був легкий, як пух, але від нього йшло таке дивне тепло, що аж пальці лоскотало.