Сни у Веселих Варениках

Поки в Чорному яру Микита крутив свій магічний проектор, над хутором Веселі Вареники зависла така тиша, що було чути, як у Степановому погребі павук плете сітку на зиму. Але то була тиша хитра, густа, наче розлите чорнило.

Першою під «роздачу» Микитиних спецефектів потрапила Оксана. Їй наснилося, ніби стоїть вона біля криниці, а звідти замість води випливає Василь. Але не той, що в калюжі з лопухом, а справжній гетьман: жупан золотом гаптований, кінь під ним білий, як сніг у січні, а в руках — квітка, що світиться яскравіше за люстру в пана.

— Оксано, — каже гетьман-Василь, — я за цією квіткою сім морів переплив, а ти мене бовдуром звала...

Дівчина уві сні аж присіла, серце тьохнуло, дихання перехопило. Прокинулася вона серед ночі, очі витріщила в стелю, груди важко здіймаються.

— Оце так... — прошепотіла вона, обмацуючи подушку. — Невже то Василь такий козирний чоловік, а я очі замила? Треба вранці придивитися, чи в нього під брилем справді лоб високий, чи то мені від перевтоми приверзлося.

Тим часом у сусідньому дворі Степан видав таку руладу хропінням, що аж переляканий півень у курнику з жердини впав. Йому снилося, що він веде Оксану під вінець, а вона раптом повертається — і замість усмішки в неї вовча паща, а з-під плахти хвіст кудлатий виглядає. І тільки вона пащу роззявила, щоб «так» сказати, як з-за іконостасу вискакує мавка — ноги довгі, очі зелені, і манить його пальцем у ліс, обіцяючи бричку з золотими осями.

Степан здригнувся, перекинувся на інший бік і ледь чутно пробурмотів крізь сон:

— Тьху... оце наснилося лихе... не до добра це, Оксано, не до добра... — Він поправив ковдру і знову занурився в дрімоту, але осад у душі лишився такий, наче він замість горілки розсолу з-під старої капусти хильнув.

А бабі Парасці снилося зовсім інше кіно — високе й духовне. Бачить вона, ніби йде вона по вигону в новій хустці, а назустріч їй — дяк. І не просто йде, а з залицяннями: то оком моргне, то бублика з кишені дістане, то цитату зі святого письма так солодко вверне, що в Параски аж у вухах залоскотало.

— Параско Іванівно, — шепоче дяк уві сні, поправляючи кадило, — ви ж у нас як та лілея серед будяків... Може, зайдете в ризницю, я вам нове видання псалмів покажу з картинками?

Стара на печі аж ніжкою дриґнула, усміхаючись уві сні беззубим ротом. Вона хоч і знала, що той дяк насправді скупий, як осіння муха, але вві сні воно приємно було — почуватися першою красунею на парафії.

А в цей час у Чорному яру Гнат спостерігав, як останні іскри від Микитиних клацань розлітаються над лісом.

— Ну що, куме, — Гнат підморгнув Чортові, — зарядили ми їм у голови таку кашу, що завтра ніхто не знатиме, де правда, а де марево. Пора вже й до Параски заходити, поки вона від дякових залицянь не прокинулася в поганому гуморі.