Кіно в лісовій хащі

Микита вискочив на стіл, підібгавши копита, і з гуркотом поставив порожнє барильце. Його очі заіскрилися, як розпечене вугілля, по якому пройшлися міхом. По хаті розлилося тепло, наче в печі враз спалахнули сухі дрова, а повітря навколо Чорта почало дрижати й переливатися, як марево над полем у жнива.

— Слухай сюди, поетику, — прохрипів Микита, хитро мружачись. — А давай-но в театр снів пограємо!

— Як це? — здивовано спитав Василь, мимоволі роблячи крок назад.

— А ось так: що вигадаю, те й присниться! — Чорт реготув, ударивши копитом по столу так, що аж шибки на вікнах задзвеніли. — Сни — то моя вотчина. Я в них і сценарист, і головний гармоніст. Комусь солодку пашню малюю, а комусь — як він голяка по ярмарку бігає. Хочеш глянути, що там твоя краля зараз бачить, поки подушку давить?

Василь завагався, але цікавість, як то кажуть, сильніша за страх.

— А можна? — прошепотів він. — Хоч би краєм ока... Може, вона там по мені сльози ллє?

Микита витріщив очі, набрав повні груди повітря і різко дмухнув на стіну. Прямо на облупленій глині почала проступати жива картинка, наче хтось невидимим пензлем малював. Побачили вони Оксану. Спала вона міцно, але над її головою, ніби хмаринка над степом, висіло її сновидіння.

У тому сні Василь виглядав так, що Гнат аж за люльку вхопився, аби не впасти. Хлопець стояв посеред калюжі, на голові — старе куряче гніздо замість шапки, а в руках — величезний лопух.

— Оксано! — горлав «екранний» Василь, фальшиво затягуючи пісню. — Ти моя ковбаска, ти моя поразка! Прийди до мене, дай мені соломки!

Оксана уві сні реготала так, що аж за плота трималася.

— Ой, Василю! — вигукувала вона, вказуючи на нього пальцем. — Який же ти бовдур! Тобі не вірші писати, а корові хвіст крутити, і то — якщо корова дозволить!

Микита в хаті заіржав, закинувши голову назад.

— Слихав, «класику»? «Ковбаска-поразка»! Оце я розумію — високий стиль! Та вона тебе навіть у царстві Морфея за блазня тримає! Дивись, дивись, зараз вона в тебе гнилим помідором зацідить!

Василь стояв ні живий ні мертвий. Щоки його палали так, що можна було б яєчню смажити. Весь його романтичний запал розсипався, як суха глина під дощем.

Гнат повільно піднявся, поправив вуса і випустив густу хмару диму прямо в ту магічну картинку.

— Ну, посміялися, і годі, — спокійно промовив старий, і в його голосі почулася та сама хитрість, від якої в селі навіть собаки замовкали. — Микито, друже, ти ж майстер своєї справи. Нащо нам цей дешевий балаган? Давай-но ми зараз цей «театр» трохи підправимо. Перепишемо, так би мовити, сценарій на ходу.

Микита перестав реготати й зацікавлено ворухнув правим вухом.

— Це як? Підробка документів у підсвідомості?

— Саме так. Нашли-но їй зараз такий сон, щоб вона прокинулася і в кожному шелесті листя чула Василеве ім’я. Нехай їй присниться, що він — заморський лицар, який просто прикинувся бідним, щоб серце її випробувати. Хай уві сні вона закохається в нього так, щоб вранці сорочка була мокра від зітхань.

Гнат хитро примружився і додав:

— А Степану нашому, з його вентилятором, покажи іншу серію. Нехай йому насниться, що Оксана — то перевдягнена відьма з хвостом, а мавка з сусіднього лісу — от справжня партія для такого господаря. Хай Степан завтра на Оксану й дивитися не захоче, щоб хребет не перекосило.

Чорт Микита аж підстрибнув від задоволення.

— Гнате! Ти — змій-спокусник! Та я їм таку «диверсію» в голови завантажу, що вони завтра власного відображення в дзеркалі лякатимуться!

Микита знову клацнув пальцями, і золоті іскри полетіли з вікна прямо в бік села. Василь нарешті зітхнув з полегшенням — тепер магія працювала на нього.