Дорога до Яру

Шлях до Чорного яру стелився покручено, наче його прокладав заєць, що тікав від власної тіні після трьох кухлів міцного квасу. Гнат крокував попереду, розмахуючи липовою паличкою бадьоро й легко. Складалося враження, ніби старий зібрався на ярмарок за новими чоботами, а зовсім не в гості до нечистої сили. Василь плівся ззаду, обіймаючи барильце меду, як рідну матір.

— А якщо Микита... ну, той, що з копитами... захоче нас прогнати? — прошепотів Василь, озираючись на кожний шерех сухого листя. — Кажуть, він людей на обід замість гарніру їсть.

Гнат зупинився, поправив бриля і глянув на хлопця з таким виглядом, ніби той щойно оголосив, що сонце квадратне.

— Ех, Василю, — зітхнув старий. — Скільки років живеш, а все віриш бабським пліткам. Микита — істота соціальна. Йому в тому яру нудно, як мусі в порожньому глечику. Йому треба повага і трохи уваги. Усі конфлікти в світі, запам’ятай, стаються через непорозуміння...

Вони вийшли на край урвища. Внизу, в густому тумані, що нагадував розлите молоко, виднілася стара хата. Замість соломи її вкривав дивний мох, що світився тьмяним дивним  вогнем.

— Оце воно, — Гнат примружився. — хатина…. Тепер слухай: мовчи і роби вигляд, що ти — мій секретар з особливих доручень. І головне — не хрестися. У Микити від того печія починається, а нам треба тримати його в доброму гуморі.

Тільки-но вони спустилися, як двері скрипнули так, ніби в них защемили хвіст цілому виводку котів. На поріг виповзло щось кудлате у старому жупані. З плечей стирчали то гілки, то справжні роги. Це і був Микита. Він потягнув носом повітря, і його очі, схожі на дві стиглі вуглинки, зупинилися на барильці.

— Гнате, старий ти лисе! — прохрипів Чорт. В його голосі почулася радість старого боржника, який побачив кредитора без паперів. — Знову прийшов мені зуби замовляти? Хто це з тобою, черговий кандидат у дурні?

Гнат широко всміхнувся, розставив руки для обіймів, але вчасно згадав про субординацію і просто вказав на барильце.

— Микито, друже мій! Це Василь, майбутній класик нашої літератури. Прийшов засвідчити тобі повагу і пригостити медом. Такого ти точно ще не куштував.

Микита витер кігтистим пальцем краплю меду, що витекла з барильця, скуштував і зажмурився. Здавалося, в нього всередині враз розцвів цілий сад.

— Ну, Гнате, — прохрипів Чорт, притуляючись рогом до одвірка, — мед такий, що  грішити перехотілося. На п'ять хвилин, принаймні. То чого приперлися? Невже просто через мою вроду неземну? Я вас, людей, знаю. Щось від мене вже хочете…

Гнат зітхнув, зняв бриля і почав його крутити в руках. На обличчі старого проступила вся печаль хутора Веселі Вареники.

— Ех, Микито… Врода твоя — то справа відома, про неї вже й мавки в ставку пліткують. Але я до тебе, як до стратега прийшов. Розумієш, біда в селі. ..Народився в нас поет, — Гнат кивнув на Василя, який завмер, мов пам’ятник самому собі. — Пише хлопець — аж гай шумить. Але трагедія в тому, що він… реаліст. Каже, магії нема, а навколо лишилися тільки гнилі пеньки та фосфор.

Микита зневажливо глянув на Василя, і в його очах знову спалахнув недобрий вогник.

- То що Ви від мене власне хотіли ?- ще раз запитав чорт.

Та нічого Микито! — Гнат підійшов ближче і понизив голос до інтимного напівшепоту. — Ми власне прийшли поговорити про тебе... Кажуть, ти зовсім здичавів. Ось Василь  і хоче написати про тебе баладу. В ній ти постанеш не страховиськом для лякання дітей, а меценатом і охоронцем прадавніх таємниць лісу. Але для натхнення… розумієш, йому треба хоч краєм ока побачити щось дивовижне. Щось таке, від чого в звичайної людини мову віднімає.

Василь від такого нахабства Гната ледь не впустив барильце. Але Чорт Микита, почувши слово «меценат», помітно розправив плечі. Він навіть спробував застебнути жупан на єдиний ґудзик, якого там не бачили вже років тридцяти, щоб підкреслити свою поважність...