Квітка Папороті

На хуторі Веселі Вареники сонце вставало неохоче, з похмілля після вчорашнього весілля у дядька Тараса. Воно виповзало з-за обрію обережно, наче боялося, що від надто яскравого світла у неба розболиться голова. Першим прокинувся Гнат. Він сидів на перелазі, поправляв засмальцьований рукав своєї свитки так дбайливо, ніби то було елітне пір’я, відкашлявся, наче в горлі застряг шматок сухої пампушки, і примружив хитре око на Василя.

Василь сидів під старою грушею. Вигляд у нього був такий, наче він щойно намагався переспорити вихор у чистому полі і програв за всіма статтями. Очі в купу, сорочка розстебнута до самого пупа, а в руках — клапоть паперу, на якому він люто шкрябав гусячим пером. Те перо більше нагадувало общипаний хвіст зацькованого півня, ніж знаряддя високого мистецтва.

— «Оксано, ти як тая хмара, що серце б’є моє, як тара…» — пробурмотів Василь і в розпачі схопився за голову. — Ні, не те! «Тара» — це ж бочка. Хіба ж вона бочка? Вона — грім! Вона — блискавка в спідниці!

Гнат за тином хрипко засміявся, і той сміх був схожий на звук, з яким порожнє  цедро котиться по камінню.

— Ти б, Василю, краще лопату так тримав, як те перо. Ти їй про «тару» пишеш, а вона в цей час біля криниці відра тягає і думає, чи вистачить у тебе клепки в голові, щоб хоч паркан підперти, а не тільки папір псувати.

Василь підскочив, ледь не перекинувши каламар з чорнилом.

— Гнат-дядьку, не зудіте під руку! У мене тут муза застрягла в бур’янах. Я ж для неї… я ж їй цілий світ у риму вдягаю!

— Та бачу я твою музу, — Гнат кивнув у бік криниці, де якраз з’явилася Оксана. — Он вона, твоя муза, зараз тобі таку риму видасть — до вечора не розхлебаєш.

Оксана витягала відро так легко, наче в ньому була не вода, а дівочі мрії. Вона відчула погляд Василя і, не повертаючись, кинула через плече:

— Знову шкрябаєш, поете? Ти дивись, скоро на хуторі гусей не залишиться, всім хвости обскубеш на свої оди.

Василь затовкся на місці, ховаючи папірець за спину.

— Оксано, я… я про .... Ну, ти ж знаєш, я за тебе і в вогонь, і в воду!

Вона нарешті повернулася, оперлася на коромисло і змірила його поглядом, від якого у Василя навіть пальці на ногах підігнулися.

— У вогонь — то нецікаво, там дрова потрібні. А мені, Василю, треба чоловік, який неможливе зробить. Принеси-но мені цвіт папороті. Кажуть, він якраз на тому тижні має силу набрати.

Василь аж рота роззявив:

— Оксано, та ти ж знаєш… вона ж не цвіте! Це ж ботанічна неможливість!

Оксана тонко всміхнулася, і в кутиках її губ заграв сарказм, солодший за мед.

— Звісно, не цвіте, дурнику. І я це знаю, і ти знаєш. Але мені не квітка потрібна. Мені треба знати: ти за мною підеш туди, де страшно, чи так і будеш під грушею рими до ранку шукати? Якщо знайдеш те, чого не існує — значить, ти вартий мого часу. А ні — то Степан он уже млина змащує, до весілля готується.

Вона хлюпнула водою йому під ноги — ніби лінію між хлопцем і справжнім чоловіком провела — і пішла до хати, хитаючи стегнами так, що Василь забув усі слова, крім «ой».

Гнат, який весь цей час спостерігав за сценою, сплюнув травинку.

— Ну що, соколе? Зрозумів тепер? Це тобі не «тари бари» розводити...Вона тебе на «слабО» бере. Вона ж розумна, як лисиця: знає, що квітки нема, але хоче бачити, як ти викрутишся.

— І що тепер? — Василь ледь не плакав. — Іти в ліс і шукати порожнечу?

— Навіщо шукати порожнечу, якщо можна створити прецедент? — Гнат хитро мружився. — Магія, Василю, — це не тільки вогні в небі. Це коли ти можеш переконати весь хутір, що та папороть у тебе в кишені, навіть якщо там тільки дірка. Треба домовлятися. Треба йти до Микити в Чорний яр. Він хоч і чорт, але теж любить гарну історію і міцний мед.

Гнат поплескав Василя по плечу:

— Бери з комори барильце меду і ту вишиту хустку — вона нам ще знадобиться для дипломатії. Йдемо. Будемо вчитися великій науці: як продати Оксані диво, якого немає, але так, щоб вона ще й подякувала....