4. Епіфіз.

У тьмі… У темряві… У мороці… У чорному тумані… У забутті… У вічності…

Я не відчуваю тіла… Не відчуваю нічого… Не розумію… Це смерть?

Павутиння холоду обліпило мене… Я не відчуваю тіла… Але холод всередині…

Я чую дощ… Це правда дощ? Можливо, хтось просто намагається достукатися до мене? Я зачинений у темній темряві… Я забутий навічно у нескінченній вічності. Я хворий смертельною хворобою… Ліки невиліковний вірус не перемогли… Я впав у сон… В якому я загину…

Я чую плач віддалений від мене на відстань настільки близьку, що я його чую, але настільки далеку, що я не усвідомлюю, чи то мій плач або плач пустоти. Я чую шепіт… Поруч… Далеко… Відносно свідомості – близько він. Відносно пустоти – далеко. І усюди. Скажені висоти. Малі дистанції. Луною повертаються думки мої, думи сотень трильйонів розумних створінь.

Колись тут – у холодній пустоті! – відбувалася буря невідомої сили, непідвладної невивченої стихії. А тепер стихла вона, адже справу свою зробила. Десь за межами ментального і досі її хвиля несеться у пустоті та творить плацдарм для Первинних богів. Колись тут, у пустоті, розум Першого бога, першого всесильного створіння, проронив перший звук, що породив Нескінченність.

Темрява нарешті відступила. Не знаю, скільки я був у ній… Вічність – ніяк не менше. Та от тільки не усвідомлював я якийсь час, де я та що відбувається. Я знав, що бачу щось, відчуваю, чую. Це моє життя… Моє життя, яке я прожив у Астрарії. Так, це воно так. Отже… Я бачу своє життя, минуле. Майбутнього, певно, вже не буде. Отже, я помер. Хоч життя своє побачу знов…

Від того моменту, як я почав плакати розпочалися довгі мандри. Я бачу раннє дитинство. Мене тримає на руках батько. Сміється. Плаче. Знову сміється. Передає у теплі і ніжні материнські руки. Надійні, турботливі долоні гладять моє обличчя. Я радію. Я відчуваю спокій. Бачу дитинство. Як я почав ходити. По всьому дому. Мої маленькі ніжки не знали перешкод, а великий світ здавався мені звіданим. Іграшки. Солдатики. Кубики. Я будував дерев’яні фортеці, про які мені багато розповідав мій дід. Коти вусаті і полосаті бігали зі мною та від мене. Всі були у захваті. Я був сяйвом щастя у родинному колі.

Дорослий я, шестирічний я. Розмовляю так наче я справжнісінький дипломат, а мій язик не вміє втомлюватися під час затяжних розмов перед натовпом одноліток, під час диспутів з дуже розумним дідом, під час доповідей вивченого матусі і таткові. Я пам’ятаю тепле літо. Підготовку у школу. У перший клас. Море. Порт. Запахи риби, вологої деревини. Шум хвиль. Ревіння вітру. Гарячий пісок, розмішаний з дрібними ракушками. Батьки. Дід. Ми всі зібралися на пікнік. Весело. Шумно. Я та мої старші сестри граємося у піску. Намагаємося збудувати Астрарій-Отос – замок, що колись служив оборонною спорудою. Синє чисте небо. Сонце клониться на захід.

Ще доросліший я. Дванадцять років мені. Тихий, спокійний. Відлюдний. Ніким не цікавлюся у класі, ніщо не цікавить, окрім точних наук та вчительської похвали. За це мене не всі полюбляли. Але конфліктів не виникало. Всі з поважних родин. У всіх батьки та їхні батьки – судді, успішні торговці, підприємці, лікарі, алхіміки. Всі важливі, шановні. І я таким стану колись. Я стану вченим. Математиком. Буду робити проривні відкриття. Схожі на ті автомобілі, що гримлять на вулицях. Мої автомобілі будуть покоряти космос. Так, я стану вченим. І у мене діти теж будуть вченими. Я пам’ятаю зиму у Астрарії. Коли перші снігоприбиральні мехатрони марширували запеченими вугільним снігом вулицями. Я пам’ятаю холодний вітер, сморід машин. Ігри у сніжки із старшими сестрами.

І от я вже хлопець дійсно дорослий. Мені вісімнадцятий минув. Я закінчую фінансову школу у Апарейській спільноті банкірів. Я пам’ятаю весну. Прохолодну. Сніг танув. Лід нищився на річках. Поважний, мудрий, старий дід помирає від хвороби ніг. Старші сестри переїжджають у Гелектракорт, де бажають збудувати свою кар’єру у сфері мехатроніки. У них швидше вийде стати вченими, про що вже я не мрію. Мені кортить спокою, канцелярії, стабільності. Я пам’ятаю, як на екзамені знайомлюсь з прекрасним асистентом екзаменатора. Ларія-Керолай – моя майбутня дружина. Ми з нею так швидко зблизилися, так швидко стали родиною, так швидко зробили первенця, що я не встигав за цим стежити. Не встигав усвідомлювати, що відбувається та до чого готуватися…

Тепер я вже точно можу сказати, що бачу себе дорослого. Чоловіка з родиною, будинком, грошима, землею та положенням у суспільстві. Я – головний бухгалтер Золотого банку Астрарію. У мене троє дітей, гарні стосунки з деякими вершинами Астрарію, великі можливості, та ще більші плани на майбутнє. Я хотів зробити нашу родину найбагатшою у місті, найвагомішою серед керуючого суспільства. А як розпочалася війна, то справи банку стали ще кращими. От тільки мої справи погіршилися. Я втратив батька, через сварку, через дрібний, смішний конфлікт. А ще через якийсь час я втратив сина на фронті…

Я знову бачу себе. Це… Недалеке минуле. Я бачу себе у побитому Цвіллю місті. Бачу самого, самотнього. У костюмі, який був куплений торік, але вже виглядав так, ніби йому сотня циклів. Блідий, худий. Брудне волосся до плечей, борода страшенна. Темні очі, хворі очі. Голодний, холодний. Втратив надію. Втратив сили. Втратив бажання. Хвороба перемогла мене. Жінка… Доньки… Батьки… Всі загинули… Десь далеко ховаються мої родичі, але зв'язок з ними неможливо налагодити тепер. Просто можу забути їх, адже це вже не допоможе. Нічого не допоможе. Пустота. Вітер. Темно-сіре небо. Чорний Астрарій. Холод. І знову пустота.

Але колись не було цього… Я пам’ятаю теплі дні, коли вечорами я з дружиною прогулювався бульварами міста. Приємне освітлення від ліхтарів. Екіпажі мехатронів. Спів пташиний. Обійми. Кохання. Син десятирічний. Вагітна Ларія. Нам добре. Нам приємно. Помаранчеві хмари пливуть по океану тепло жовтого кольору. Навколо сміються діти, розмовляють неголосно закохані пари. Шелестить вітер у листі зеленому. Котиться по рейкам трамвай. Десь по радіо промовляють з незрозумілим мовленням. Десь співає грамофон. Тихенько шумлять парові механізми. Життя кипить. Соціальна та життєва енергія протікає крізь нас та готує до щасливого майбутнього.