2. Ритуал.

Минуле. Раніше чув, як казали досвідчені мудреці: “Щоб отримати світле майбутнє – треба лише опиратися на минуле, а не жити ним”. Нажаль, в моєму випадку лишається жити тільки минулим, адже на майбутнє – особливо світле – я можу не розраховувати.

Поки існує ім’я, поки я його знаю, поки ним користуються інші, я живу, я існую.

Ґюндер Алайстат вос Одельтейс Ві Аркаштіан. Ґюндер Алайстат вос Одельтейс Ві Аркаштіан. Ґюндер Алайстат вос Одельтейс Ві Аркаштіан. Жінка звала мене “Ґюні”, син звертався поважно, ввічливо: “Пане тату”, а донечки верещали радісно: “Тату! Тату! Тату!”…

Знову дощ. Холодний. Смертоносний. Знову туман. Точніше, туман панує лише пару днів у Астрарії, але вже здобув для себе звання постійного. Я сиджу на звичному для себе місці. Прогнивши, дерев’яна лавка ледь втримує мене, а ще доводиться їй терпіти холодний дощ, вітер та туман. Заднє подвір’я, плити з іменами. Я їх пам’ятаю. Всіх. Імена кожного з членів нашої родини. Я нікого не забув, а завдяки написам на плитах це буде зробити ще важче. Хоча… Трапиться той день, коли я прийду на заднє подвір’я, подивлюся на сіру траву, темно-сіре небо, чорні коріння дерев, почорнілі стіни, а потім мій загублений погляд впаде на символи на плитах та нічого не розповість мені про них. Сподіваюся, мені не вдасться дожити до того дня.

Я підійшов до плит доньок, встав поміж них. Однією рукою я проводив по мокрій холодній поверхні, а в іншій вертів їхні кулони. Очі, що ще сплять, дивилися у небо. Я… Я плакав. Я вже втомився. Час від часу мотивація існувати посеред привидів в надії побачити логічний кінець всьому втрачає сенсу та набуває виду болючої пухлини. Сльози стікали по блідому, брудному обличчю, ковзали у лабіринті неохайної бороди. Мені так шкода… Пробачте мене… Я не зміг нікого з вас захистити, врятувати, хоч як би не клявся та не намагався. Це все несправедливо… Весь світ обернувся проти нас… Повстав… Я впав на коліна, стискаючи у руці плиту Клавдіни та кулони близнюків. Впав та плакав…

Мені допомагав наводнити гнилу землю неспинний спокійний дощ. Я промок. Одяг починав прилипати до тіла. Я дуже хочу побути з вами, сильно хочу бути з вами… Не хочу покидати… Але мушу. Я захворію та помру від звичайної простуди, коли у місті бушує Цвіль. Я маю… Маю побачити кінець всьому. Тепер я впевнений, що це прокляття – кара всіх пантеонів богів за наші провини.

На кволих ногах, яким взуття здавалося кайданами, я заповз у дім. Кінець… Я впевнений, він вже досить близько. Позавчора, коли до мене навідалися мародери, я переконався у тому, що кінець стандартному устрою життєдіяльності Астрарію вже прийшов. Вчора теж одні мали наміри ввійти у мій дім та пошукати там чогось цінного. Я їх спинив. Не силою, не агресією. Розумом. Я відчинив перед ними двері та занадто правдиво розкашлявся. Четверо незнайомих обірванців у масках відступили від мого дому. Впевнений, вони ще навідаються, щоб перевірити чи не помер я. Але то вже буде у інший час.

Дзеркала… Дзеркал у мене вдома повним-повно. Я би хотів себе побачити у них, але товстий шар пилу, бруду, павутиння та страх від того, яким я став, відштовхували подібні думки подалі. А ще… вони лякали мене з іншого приводу та змушували мене черговий раз стогнати від душевного болю. Вони таємничим образом запам’ятали та зберегли в собі обличчя кожного, хто жив у цьому домі. Раніше, як я дивився у них, то бачив обличчя дружини, сина, доньок. Ставало сумно, боляче, шкода. Повз однієї з таких пасток я щойно пройшов і навіть не подивився у її бік.

На кухні я побачив на столі декілька консервних банок, які мені доброзичливо лишили позавчора розбійники. Їжа. Я не хотів їсти. Води… Можливо. Я підійшов до чайника. З нього накапав собі у протертий скляний стакан непрозорої рідини. Гидка на присмак, важка на ковтки, але необхідна. Яка б брудна вона не була, але вона подовжить мої дні у Астрарії. Так, прибавить і страждань, але без неї зовсім ніяк. Я піднявся опісля на другий поверх. Варто перевдягнутися. У своєму гардеробі я відшукав лише пильний одяг, лише брудний та неприємний на аромат. Я заплющив очі, щоб не побачити своє тіло. Глибоко у серці я знав, що виглядаю гірше фантома, гірше ніж ті, хто відроджується з могил.

Новий костюм, але стан мій конкретно не змінився. Лише тепліше стало. На мить так здалося. У домі все рівно холодно, холодно на серці та в душі. Лише ілюзія, що тепло якось гріє. Просто костюм сухий. Я вийшов з мокрим у руках з нашої спальні та розвісив все на перилах сходів. Щойно я зібрався протиснути руку з кільцями та кулоном у внутрішній карман світло-синього піджака, як почув дивний сміх з вулиці. Такий неприємний, такий страшний. Він луною плівся по Театральній площі.

Що це таке? Знову блукають грабіжники? По другому колу йдуть? Чи то вже інша банда прийшла до Торгівельного кварталу? Я повернувся у нашу спальню, що досить рідко відбувається та виглянув у одне з вікон. Я дивився обережно, щоб не привернути зайвої уваги, адже такий дикий сміх викликає настороженість.

Якесь диво відбувається. Туман навколо театру зник, частково з площі відступив. Та й дощ припинив йти лише у тій області. По моєму вікну відбивали маленькі краплинки. З другого поверху мені було чудово видно околицю. Люди у яскравих вбраннях обминали здоровенні колони та входили у театр. Вони сміялися, кричали. Наче п’яні дикі звірі. Некоординовані рухи, змахи руками, ногами… Дивно все. Немала кількість таких диваків пройшла у мене на очах всередину. Приблизно сорок осіб. Звідки вони взялися? Вони з Астрарію? Вони взагалі знають, що відбувається у місті? У країні?