1. Цвіль.

Спогади. Мікрочастинки мого життя – все, що лишилося у мене.

Ми гарно проводили час у дні до Технократичної війни, у час до Цвілі. Ми гарно проводили час. Щовечора після роботи, у сонячні та теплі дні ми збиралися родиною на задньому подвір’ї, влаштовували вечора пізнавальних ігор, розважальних вистав. Я, Ларія-Керолай (дружина моя), наші діти: Семон (старший син), Клавдіна та Крісті (сестри-близнюки). Ми збиралися разом на вечерю. Їдальня була сповнена приємними ароматами печеної індички, теплими вітрами з величезного вікна за моєю спиною. Ми сміялися, ділилися спогадами, порадами, історіями. Ми щодня були разом.

З дружиною я проводив так багато часу, скільки дозволяла робота у бюро та наші діточки. Ми були нерозривні, майже одне ціле. Довіра та щастя – фундамент нашого сімейного життя. Інакше не могло і бути. Зі старшим сином, якому от-от цокне повноліття, я працював у напрямках принципів, честі, добродії та справедливості. Ми часто проводили вихідні разом на полюванні, рибалці. З меншими донечками, яким було по десять рочків, я розділяв вечора, пояснюючи системність нашого світу, систематичність всього навколо. Я прививав їм навички аналізу, спостереження, логічного та раціонального мислення. Решту виховання я довірив Ларії.

Розрив… Розрив родини наступив з початком Технократичної війни. Була холодна осінь одна тисяча сорок восьмого року від Відкриття механічного принципу. Ми проводжали сина на фронт. Не послухав він мене, не забажав лишатися вдома та допомагати мені у збереженні цілісності та безпеки нашої фортеці. Його хвилювали питання патріотизму, героїзму. Ми його більше не побачили. Отримавши останнього листа від командування з передньої лінії, нам повідомили, що Семон Ві Аркаштіан загинув при обороні Форту Штаймар. Повернули його медалі, ордени, загорнуті у прапор Ванестарської республіки, а тіла так і не дочекалися. Його знищило хімічною зброєю. Навіть кісток не лишилось.

Розрив… Розрив продовжився з настанням миру. А настав він через невідому епідемію. Цвіль. Так її прозвали в газетах. Про неї цілими днями розповідали по радіо. Страшенна зараза неслася з півночі, скалічивши кожну державу, якої торкалася. Ванестарьска республіка та Німерійський каганат заключили мир та уклали пакт про взаємну допомогу, але нам це не дуже допомогло, а потім не допомогло і південному сусіду, у минулому злішому ворогу. У Астрарій Цвіль прийшла повільно та неспинно. Грибок чорного кольору почав захоплювати нас зі старої каналізації, катакомб, і підіймався все вище і вище. Будинок за будинком вкривала чорна хвиля смерті, спори якої розповсюджували смертельний вірус.

На роботі захворіла Ларія. Її госпіталізували, помістили у карантинну зону, а нам з доньками доступу туди не відкривали. Там вона і померла… Я навіть не зміг її ні разу побачити за ті три дні, які вона хворіла, страждала та задихалася. Поштар, одягнений у темний шкіряний плащ та дикувату маску, приніс чорний конверт з крижаними словами на пожовтілому папері. Але і тоді я не здався. Я зміг переконати себе у тому, що маю жити далі, тікати з міста. Не вдалося нам.

Ні я, ні мої доньки, ні батьки мої, що жили неподалік, не змогли покинути Астрарій. Місто помістили у карантинну зону, в якій була організована евакуаційна робота. За барикади, на яких стояли кулеметні системи, вогнемети та солдати з багнетами, пускали по три-чотири родини на добу, щоб не допустити розповсюдження хвороби на іншій території республіки. Але мені здавалося – навіть навпаки! – я був впевнений, що влада просто бажає здихатися від всіх, хто потрапив під вплив Цвілі, а уявна евакуація, яка навіть не проводилася, була лише прикриттям.

Але ж потім війська покинули барикади на вулицях, за містом. Люди тікали від Цвілі, а влада не знала, що з нею роботи. У Астрарії лишилися лише тисячі. Самотні, обездолені, побиті… Чому не тікають вони? Не знаю. Чому не тікаю я? Без шансів на нормальне життя.

Розрив… Тепер і мої доньки. Проявилися перші симптоми. Телефонний дзвінок. Я викликав лікаря. Розрив. Їх забрали у шпиталь. І навіть поштар смерті не пройшов до мене, хоча я вже наперед знав, яку долю приготували Клавдіні та Крісті. Краще б тримав їх я вдома, краще б захворів разом з ними. Натомість я лишився один. Самотній. Розрив…

Як я кохав вас всіх, так вберегти бажання мав.

І кожну мить щасливого життя у серці я тримав.

Та ось настав той мороку день моторошний – розрив.

Човен щастя та кохання, опустивши чорний парус, уплив.

Спогади. Мікрочастинки мого життя – все, що лишилося у мене.

Я сидів під краплинками поки що слабенького дощу. Сидів на гнилій від недогляду дерев’яній лавці. Небо вкрилося темно-сірими хвилями хмар. Навіть не знаю, де там сховалося сонце. Мій втомлений, втоплений погляд був спрямований з прощальним мовчанням на чотири прямокутні плити, що були встромлені під кутом дев’яносто градусів у сіру, задушену траву. То були колись тротуарні плитки, які вели до нашого дому, а зараз це аматорські могили. Ні, під ними не було гробів, і тіл там не було. Лише наповнений землею простір, уражений Цвіллю.

Зліва направо я віртуозно та обережно набив на них імена та цифри, які своїм існуванням зобов’язані моїм близьким. Вони навічно спати повлягались, лишивши мене у цьому світі, повному страждання. Я сидів, а краплинки все налипали… Налипали мені на старий шкіряний плащ. Ларія… Семон… Клавдіна… Крісті… Мені не стає сил через вашу відсутність. З кожною секундною моя духовна енергія покидає маленькими піщинками душу. Я тлію, я таю. Я вмираю. Я лишився один на цьому подвір’ї, на сірому подвір’ї. Он там, під мертвим деревом, справа від ваших могил, колись живим деревом, ми сиділи на зеленій травичці. Відпочивали, розважались. Тепер все позаду. На нове життя немає шансів. Я тлію разом із містом, разом з країною. Цвіль всіх нас забере.