2

Я почув кроки там, у коридорі, за вхідними дверима. Хтось легкий, бо хода була тихенькою, але, очевидно, хтось справжній, матеріальний, адже створював звуки. Я так досі і стояв заціпенівший, сильно стискаючи телефон у руці. Прислухався… . Намагався відрізнити марення від дійсності. Мабуть, погане харчування та загальне виснаження організму дали про себе знати.

- Допоможіть… - почувся ледь-ледь чутний голосок за дверима. Я продовжував стояти заціпенівший, очікуючи чергової провокації від якихось пекельних покидьків. Їм потрібна моя душа! – Допоможіть, будь ласка… - після тихесеньких слів почувся слабенький схлип.

Це пастка! Я… я знаю. Мне не проведеш. Усі, хто хотів знати щось заборонене, кінчали кепсько. Очевидно, і я зачепив тему не для людського розуму. Але тихеньке ридання за дверима не припинялось. Я стояв і надалі як вкопаний. Ні, я не наважувався. Всередині мене не боролись страх і совість. Я раптом зрозумів, що зачіпивши таку заборонену тему і сам став важливою таємничою персоною. Я пам’ятаю дзвінок до Лариси Степанівни. Це було по-справжньому, я знаю це. Але я все таки попрямував до вхідних дверей. Я не хотів цього. Хтось мене змушував… Відчинивши двері свого «чужого» королівства, я побачив… Дівчину. Мене б, напевно, охопило б менше здивування якби там справді стояв якийсь біс, а не звичайне людське створіння жіночої статі. На секунду мене пройняла огида. Дівчина зовсім юна (років шістнадцяти) сиділа на підлозі під моїми вхідними дверима і тихо-тихо плакала.

- Намагаєшся затопити сусідів знизу? – намагався віджартуватись я.

Вона лише підняла на мене свої червонющі очі. Виглядала вона глибоко нещасною, але мені не було її жаль. Не знаю що з нею сталось, що вона змушена просити допомоги в абсолютно чужих людей, буквально вламуючись до їхніх осель, але мені було байдуже. Мені не було її шкода. Мене ніхто не жалів.

- Допоможіть мені, будь ласка – тихенько пролепотіла дівчина. Я глянув на неї і огида змінилась гнівом. Мене не проймало співчуття до неї. Я придивився до неї й помітив, що вона була одягнена в гарну сукенку рожевого кольору, на голові певно колись була гарна зачіска, але зараз це видиво було схоже, наче в неї на голові півні чубилися. Сам не очікуючи від себе такого, я промовив:

- Заходь всередину, а то сидишь у під'їзді наче волоцюга.

Вона важко підвелася і я встиг помітити, що її сукня була частково забарвлена багровими патьоками крові. Мені моментально стиснула горло нудота. Я кинувся до санвузла, а дівчина тим часом тяжко бахнулась у мене в коридорі. «Дідько!  Мені ще не вистачало аби вона тут свідомість втрачала». Але мені пощастило і вона була притомною. Тихо схлипуючи, вона лежала в кутку коридору. «Що, бляха, тут відбувається?»

- Хто ти така? – вирішив я вже хоч якось почати розмову, але зрозуміти її відповідь було складно. Вона й досі схлипувала й тяжко зітхала, а слова вимовляла так, ніби жує власний язик. – Господи, говори чіткіше! Ій-бо нічого не розібрати.

- Я…я Лєра.

- І що тобі потрібно від мене, Лєро?

- Я… Мене зґвалтували.

«А, ні! Все таки пані Ніч пожинала плоди цього разу також»

- І що тобі треба від мене? Це зробив не я!

- Я не знаю. Мені страшно! – вона знову заридала, на цей раз ще голосніше. – Я прийшла на день народження до подруги, ми трішки випили, але все в міру. Там був Єгор, він мені давно подобався…

- Зачекай! Ти збираєшся мені це все оповідати? Я що, схожий на слідчо-оперативний комітет?

- Я не знаю що мені робити!

- Йди, заради Бога, додому! Нехай твої батьки переймаються твоїм вихованням. Я, між іншим, людина зайнята, працююча. Ваші з’ясування стосунків мене не цікавлять.

- Але…але… - вона знову поринула в ридання.

- Ой, добре! Досить ридати, я зараз викличу поліцію і хай вони тебе заберуть.

- Він мені давно подобався. У нас були спільні друзі і ми часто зустрічались разом у компаніях. Сьогодні він сказав, що прийшов на цей день народження лишень заради мене. Сказав, що мені неймовірно пасує ця сукня, говорив, що в нас є майбутнє.

- О, Господи-Боже! Де живе твоя подруга? В цьому під’їзді?

- Ні, в кварталі звідси.

- То яким вітром тебе занесло сюди?

- Подруга вигнала мене з квартири після того, що вчинив Єгор і навіть не захотіла мене вислухати. Вона повірила йому! Я не хотіла! Мене викинули як непотріб. Всі мої друзі сміялись з мене. Подруга сказала, що я сама його спровокувала. Я йшла додому, але дуже змерзла. Я… просто зайшла в перший-ліпший під’їзд.

«Цікаво, душа цієї малолітньої хвойди теж важлива? Яка сила закладена в душах людських?» Я занурився в свої думки і лише уривки розповіді долинали до мене. Як я зрозумів вона прийшла до подруги на день народження і там переспала з хлопцем, після чого подруга не захотіла ділити з нею цю ганьбу й вигнала з квартири.

- Вона стверджувала, що я сама хотіла. Слід лише поглянути на те у що я вдягнена. Але… але ж у мене не написано на лобі, що я хочу аби наді мною познущались. Так, він подобався мені, але я не хотіла цього!

На секунду мені навіть стало її жаль. Чи можна вважати її душу зіпсованою? Вона надламана, очевидно.

- «Ти визнай, подруго, ти сама хотіла! Ти його роздягла, а потім ревіла. Просто поглянь у що ти одягнена. Нікому немає діла до ваших шизонутих відносин» - ось так вона мені тоді сказала. Моя найліпша подруга. Ми з нею разом з пелюшок. Але кров… Чому вони називали мене хвойдою? Чому?

- Я не знаю

- Спочатку все так гарно було. Він говорив приємні речі, торкався мене і від його рук в мене завмирало дихання. Але все раптово почало виходити з-під мого контролю. Погляд його став липким, таким слизьким, що на мить мені навіть здалося, що він зараз відкриє рота і звідти висуне свій роздвоєний язик. Крізь зуби він втягнув повітря і знову поклав свою руку на моє коліно. Почав піднімати її все вище і вище. Цей його доторк став для мене сталевою голкою під шкірою. Так гидко! Я відмовила йому і сказала, що хочу трохи провітритись, але… Він шарпнув мене й кинув на ліжко. Я пручалась, мені було боляче. Я вскрикнула, але йому було байдуже. Його очі, колись до безумства прекрасні, стали скляними і шаленими.