1

Ліфт без освітлення нагадує домовину: замкнутий простір без проблисків світла, обмежена кількість повітря, рух, що в будь-який момент може припинитись і залишити тебе самотнього доживати свої години десь між поверхами.
Наскільки страшно було печерним людям до винайдення вогню? Суцільна темрява, морок, пітьма...
Виходячи з під‘їзду, я помітив, що ніч вже остаточно дожерла залишки дню. Тепер вона була готова пожирати душі людей: сьогодні станеться вбивство, крадіжка й зґвалтування, а в усьому винна ця ненаситна пані Ніч.
Човгаючи своїми як ніколи важкими ногами, я допер до найближчого магазину і, пірнувши у натовп людей, молив залишитись непоміченим продавчинею. Яскраві цінники з надписом “акція” відразу впали мені у вічі. Це те що треба! Акція — це добре, свята людина той, хто вигадав знижки та усілякі дисконтні картки з їхніми постійними пропозиціями та бонусами. Я зараз на “мілині” (треба вміти визнавати свої прогріхи), тож можу дозволити собі небагато. Я беру “Мівіну” зі смаком сиру та бекону, “Живчик” без газу та печиво “33 корови”. Мдааа... Звичайно, не королівська вечеря, але ж і я не принц Уельський. Я підходжу до каси, продавчиня мені майже щиро всміхається, запитує про пакет та картку магазину, називає суму в 27 гривень і 5 копійок, я дістаю з кишені півсотні та простягую жінці. Забравши решту, я чимчикую надвір, сідаю на найближчу лавку, дістаю та відкриваю “Живчик”. Повз мене проходить чоловік, я заглядаю в його обличчя і щось там шукаю, що, і сам не знаю. Він рухається швидко, поспішає додому й, очевидно, не воліє залишатись довго на вулиці. В його погляді я помітив страх, але не звичайний, не можу це описати, щось схоже зі страхом невідомого й тваринною люттю. На мить очі чоловіка здалися мені абсолютно чорними і тоді я згадав усі серіали та фільми про одержимість демонами, надприродні сили, боротьбу Бога з Дияволом, які я бачив за все своє життя. Це наштовхнуло мене на роздуми. Що такого в людській душі? Навіщо вона потрібна таким могутнім істотам? Душа навіть найжалюгіднішої людини у Всесвіті все одно важлива як для Бога, так і для Диявола. Чому? В чому криється могутність такої крихкої субстанції?

Знатно змерзши (на вулиці вже добрий мінус, зима тихенько підкрадається до Києва), я підвівся і попрямував додому. А де мій дім? Я повертаюсь в оселю, яку винаймаю у милої бабусі всього за три тисячі гривень на місяць (при середній ціні приблизно чотири тисячі на місяць лише за кімнату!, я за три винаймаю всю квартиру), де відчуваю себе королем у чужому королівстві. Пам’ятаю як познайомився з Ларисою Степанівною, власницею квартири, її історія життя мене зачепила за “живе”, як то кажуть. Ми розговорились, я їй сподобався і вона зробила мені величезну знижку на проживання, хоча й сама не жила в розкошах. Я з задоволенням платив би більше, але не маю з чого.

Колись Лариса Степанівна була успішною жінкою, мала заможного чоловіка, двох чудових синів та  вдосталь нерухомості, але, як завжди воно буває, її спокусив зелений змій. Хм... Цікаво, можливо, Єву також спокусив саме зелений змій й тому їх витурили з Едему, як Ларису Степанівну з її райського життя? Господиня мого “чужого” королівства стала прикладатися до чарки, не помічаючи як чоловік вже заглядає на інших жінок через постійні скандали вдома, діти потребували уваги, яку Лариса Степанівна вже не могла (або ж не бажала) їм давати, а далі як по сценарію драматичних фільмів — розлучення з чоловіком, суперечки з дітьми, позбавлення батьківських прав на молодшого сина, друзі-алкоголіки, звільнення з роботи, кредити, борги, побої і алкоголь. Ось так її витурили з власного Едему, чи-то пак вона сама його знищила. З нею залишився молодший син Максим, який терпів друзів-алкоголіків, бійки, сварки та все в такому дусі, він до останнього був з матір’ю, якій було на нього плювати, навіть позбавлення батьківських прав та хвороби сина не змусили Ларису Степанівну покінчити з алкоголем. Вона в прямому сенсі пропила все, що мала … навіть своїх синів. Вона має онуку від старшого сина, якій вже сім років, але Лариса Степанівна жодного разу не бачила її! Я був шокований. Мені шкода цю жінки й одночасно я засуджую її. Кожен коваль власної долі. Я не люблю лізти до чужого життя, але це все розповіли мені мої сусіди. Хочеш, не хочеш, а стаєш очевидцем цієї трагедії.

Повернувшись до “чужого” королівства, я заліз на трон, себто ліжко, увімкнув на фон телевізор і поринув у свою свідомість. Хтось назве це медитацією, хтось самокопанням або ж внутрішнім діалогом. Мене зацікавила тема, яку я сам зачепив і тепер хотів все обдумати. Ось Лариса Степанівна, точніше її душа, вона як, теж важлива? Здається, іноді дивишся новини і думу гадаєш “Як він міг таке скоїти? 100 ножових поранень!! Це ж як треба ненавидіти, скільки треба бити! 100! Ця цифра просто неймовірна! А де ж совість? Де той голос Божий всередині кожного з нас? Як тепер виглядає його душа? Чи потрібна така душа Богові і навіщо?” Очевидно, щось штовхає людину на такі вчинки, скоріш за все Диявол. Такі діяння псують душу людську або ж і навіть знищують її, але навіщо це? Навіщо такі душі? І чи існує людина без душі? Ну ось може людина народитись без душі чи вже після певних подій у житті людська душа просто помирає? І виходить, що тіло стає тоді цвинтарем душі, або ж людина перетворюється на зомбі. Навіщо людині Душа? На ці запитання Біблія, очевидно, не дасть відповіді.

Я повертаюсь до реальності, прямую на кухню, де запарюю собі “Мівіну” і мій живіт аж відгукується болючим спазмом, говорячи “Ярославе, досить! Скоро в тебе відкриється виразка з таким харчуванням. Досить мене мучати!” А що я йому відповім, “вибач, в країні складна ситуація, я тимчасово без роботи і, взагалі, дякуй,  що маємо хоч якусь їжу”?

Нещодавно я познайомився з чудовою дівчиною Іриною, вона дуже мені сподобалась, я запросив її в кіно і вона погодилась. Не знаю, чи можна назвати те відчуття “щастям”, коли вона була поруч і так щиро сміялась, що десь всередині мене її сміх розливався теплом, яке змогло б розтопити весь континент Антарктиди. Ми гарно провели час, не зважаючи на мою фінансову скруту, я зміг трохи підзаробити грошенят і ні в чому не відмовляти ні їй, ні собі в кінотеатрі: я купив великий сирний попкорн, три пляшки “Pepsi”, пачку мармеладних цукерок та шоколадний батончик (ми завжди прагнемо придбати в дорослому віці собі те, в  чому нам відмовляли в дитинстві). Вечір був чудовим. На прощання я замовив їй таксі, обійняв її і хотів був поцілувати (ну принаймні в щічку), але вона легенько відштовхнула мене, застрибнула в машину і кинула мені таке крижане “Бувай”, що я ще довго стояв примерзлими ногами на одному місці. Прийшовши додому, я помітив нове повідомлення у Фейсбуці, воно було від Ірини. Вона написала: “Ярославе, вибач мені! Ми, напевне, неправильно зрозуміли одне одного. В мене є хлопець і нових стосунків я не шукаю, я вважала, що ми можемо бути друзями, адже ти добра, відкрита людина, але, схоже, дала тобі хибні сподівання. Не знаю як краще вчинити. Якщо ти бачиш в мені об’єкт обожнювання, то нам краще припинити наше спілкування, але для дружби я завжди відкрита” і дурнуватий смайл в кінці. Дідько! Це було найвеличніше розчарування в житті, я витратив 200 гривень їй на таксі і ще 250 в кінотеатрі! Краще б купив собі нормальної їжі. Я не був засмучений через її відмову, я взагалі нічого не відчував. Чи можна з цього зробити висновок, що моя душа помирає? Чи, можливо, вже померла, а я й не відчув?