Коротка історія (пролог)

Місто Задвір'я, 1993 рік
 
Олена Кравець знала, що ця ніч буде особливою, ще з ранку. Не тому, що бачила знаки чи сни — хоча сни були, і знаки теж. Просто повітря було густим, як сироп, і пахло цукерками, які ніхто не купував.
 
Вона стояла біля вікна своєї квартири на четвертому поверсі й дивилася на пустир на розі Горіхової. Там нічого не було. Тільки бур'ян, іржавий паркан і стара табличка «Обережно, знесено».
 
Але сьогодні ввечері там горіло світло.
 
Олена знала, що це означає. Баба казала їй про це ще в дитинстві, коли вона була малою й боялася темряви. «Коли побачиш світло на порожньому місці — не дивися довго. Бо воно побачить тебе».
 
Вона відвернулася.
 
У кімнаті спала її донька — маленька Марічка, п'ять років, з пухкими щоками й волоссям кольору пшениці. Олена підійшла до ліжка, поправила ковдру, поцілувала доньку в лоб.
 
— Мамо, — прошепотіла Марічка крізь сон. — Хтось стоїть під дверима.
 
Олена завмерла.
 
— Нікого немає, сонечко. Спи.
 
Але вона знала: Марічка теж бачить. Як і вона. Як і баба. Це передається в їхньому роду — від жінки до жінки. Дар або прокляття, залежно від того, як подивитися.
 
Олена підійшла до дверей і подивилася в вічко.
 
На сходовому майданчику стояв чоловік. Високий, у чорному фраку, з обличчям, яке здавалося знайомим. Він усміхався. І тримав у руці кремовий конверт.
 
Олена не відчинила. Вона знала правила. Баба навчила її: «Якщо хтось приходить до тебе вночі й хоче зайти — не впускай. Навіть якщо це я. Навіть якщо це твоя дитина. Особливо якщо це твоя дитина».
 
Вона стояла, притиснувшись спиною до дверей, поки кроки не стихли.
 
А потім почула голос. Не з-під дверей. З кімнати.
 
— Олено.
 
Вона обернулася. На порозі дитячої стояла Марічка. Але це була не Марічка. Очі були порожні, як у ляльки. А голос — не дитячий.
 
— Олено, — повторило воно. — Він прийшов по тебе. І по дівчинку. Але ти можеш врятувати її. Віддай йому щось інше. Щось, що ти любиш.
 
Олена заплющила очі. Вона знала, що це — спокуса. Господар не може забрати силою. Він може тільки запропонувати. І якщо ти погодишся — ти втратиш усе.
 
— Ні, — сказала вона.
 
— Тоді він забере її.
 
— Ні. — Олена підійшла до доньки й обійняла її. — Ти не забереш її. Я не віддам.
 
Вона відчула, як щось усередині неї піднімається. Тепло. Світло. Те, що баба називала «вогнем серця». Вона заплющила очі й уявила, як це світло огортає їх обох — її й Марічку. Стіна. Щит. Коло.
 
Коли вона розплющила очі, Марічка спала. Справжня Марічка. З пухкими щоками й волоссям кольору пшениці.
 
А за вікном світло на пустирі згасло. 
 
Наступного ранку
 
Олена стояла на кухні, пила каву й дивилася, як Марічка їсть кашу. Дівчинка усміхалася, базікала про щось своє, і ніщо не нагадувало про ніч.
 
Але Олена знала: це не кінець. Це тільки початок.
 
Вона підійшла до шафи, дістала стару шкіряну книгу — щоденник, який вела з юності. І записала:
 
«Сьогодні він прийшов. Я не відчинила. Але він повернеться. Він завжди повертається. І наступного разу він прийде не за мною. Він прийде за нею.»
 
Вона підвела очі й подивилася на Марічку.
 
— Мамо, — сказала дівчинка, відкладаючи ложку. — А хто той дядько, який стояв під дверима?
 
Олена завмерла.
 
— Ти його бачила?
 
— Так. Він усміхався. І тримав цукерку. — Марічка нахмурилася. — Але я не взяла. Бо ти казала не брати нічого від незнайомих.
 
Олена сіла на стілець. Руки тремтіли.
 
— Молодець, — сказала вона. — Ніколи не бери.
 
— А чому він приходив?
 
— Бо він хоче, щоб ми прийшли до нього в гості. Але ми не підемо. Ніколи. — Олена взяла доньку за руку. — Обіцяй мені, Марічко. Коли виростеш — якщо хтось запросить тебе на бал — не ходи сама. Знайди тих, хто теж бачить. І не вір нікому. Навіть мені. Навіть собі.
 
Марічка кивнула. Вона не розуміла. Але запам'ятала. 
 
Тридцять років потому
 
Олена Кравець померла тихо, уві сні. Поруч лежав щоденник — той самий, у темно-червоній палітурці. На останній сторінці був запис, зроблений слабкою рукою:
 
«Алісо, якщо ти читаєш це — значить, ти на порозі. Я не змогла врятувати всіх. Але я врятувала тебе. Господар хотів забрати тебе ще немовлям. Я не дала. Тепер він хоче повернути борг. Але пам'ятай: він не всемогутній. У нього є слабкість. Він не може брехати прямо. Використай це.
 
І ще одне. Коли ти побачиш мене на балі — не вір. Це буде не я.
 
Я люблю тебе. Бабця.» 
 
Того ж вечора
 
У квартирі на четвертому поверсі, де тепер жила Аліса Кравець, під дверима лежав кремовий конверт.
 
Воскова печатка у формі гарбуза.
 
Усередині — картка.
 
«Шановна пані Кравець! Маємо честь запросити Вас...»
 
А за вікном, на пустирі на розі Горіхової, хтось запалив світло.
 
І чекав. 
 
Далі — «Цукерки на порозі».