До вечора Яр встиг побувати в шести різних місцях. У лікарні, де медсестра розплакалася, побачивши, що її пацієнт нарешті помер. У квартирі самотнього чоловіка, який перед смертю попросив вимкнути телевізор, бо там уже третю годину показували рекламу. У будинку на околиці міста, де старенька жінка довго сварилася з Яром через те, що він прийшов без попередження.
— Міг би хоч подзвонити! — обурювалася вона, поправляючи халат. — Я б хоч волосся розчесала!
Яр не знайшовся з відповіддю. Він просто стояв із косою, чекаючи, поки бабуся закінчить бурчати.
Були й складніші випадки. У лікарні він зустрів чоловіка років тридцяти, який лежав після важкої аварії. Поруч сиділа його дружина, тримаючи за руку маленького хлопчика. Дитина не розуміла, чому тато не прокидається, і постійно запитувала, коли вони підуть додому.
Яр стояв біля дверей, не наважуючись підійти. Коса тягнула вперед, але він уперто тримався на місці.
— Не можу, — прошепотів він. — Не можу.
На лезі спалахнув напис:
ЗАПІЗНЕННЯ: 00:04:37.
Яр знову заплющив очі.
— Та пішли ви всі...
Він зробив крок уперед. Чоловік на ліжку раптом розплющив очі й подивився просто на нього.
— Ти за мною? — тихо запитав він.
Яр мовчки кивнув.
— Хто там, любий? — схлипнула жінка, мабуть не бачачи Яра.
— А можна... ще хвилину? — чоловік дивився йому прямо в очі.
Хлопець подивився на косу. Напис продовжував відраховувати час.
— Можна, — відповів він, хоча не знав, чи має право.
Чоловік повернув голову до дружини. Вона щось тихо говорила йому, гладила по руці, а хлопчик тримався за край ковдри. Яр стояв біля дверей, дивлячись на цю сцену, і відчував, як у грудях наростає важкість. Він хотів піти, залишити їх, дати ще трохи часу. Але коса ставала дедалі важчою, а напис на лезі пульсував червоним. Чоловік нарешті заплющив очі.
— Тепер можна, — прошепотів він.
Яр підняв косу. І йому захотілося її зламати. Вкотре за сьогодні.
Додому він повернувся після одинадцятої вечора. Не пам'ятав, як опинився у власному коридорі. Просто зробив крок із лікарняної палати — і побачив знайомі шпалери, стару тумбочку й кросівки, які так і не прибрав із підлоги.
Коса вислизнула з рук і впала на паркет. Яр навіть не спробував її підняти. Він повільно пройшов до вітальні, опустився на диван і втупився в стіну.
Мор сидів у кріслі з книжкою в руках. Побачивши хлопця, він відклав її й уважно подивився на нього.
— Ну як ти? — чоловік нахмурився.
Яр не відповів. Смерть підвівся, підійшов ближче й сів поруч.
— Важкий день? Знаю хлопче, розумію.
Хлопець повільно повернув голову. Під очима залягли темні синці. Голос був сиплим.
— Ви... — почав він, але голос зірвався. — Ви це робили щодня?
Мор кивнув.
— Так.
— І це завжди... так?
Смерть довго мовчав.
— Не завжди. Іноді гірше.
Яр опустив голову на долоні. Перед очима стояли обличчя людей, яких він сьогодні бачив. Пані Марія, що просила передати сестрі, що не сердиться. Семен Петрович, який хотів на риболовлю. Оксана, яка не могла залишити доньку. Жінка з ротвейлером. Чоловік у лікарні, який попросив ще хвилину. Всі ті люди який він повинен був забрати.
— Я думав, що це просто, — тихо сказав Яр. — Прийшов, забрав, пішов. Ну, може, трохи страшно. Але ж ви Смерть. Для вас це повинно бути... звично.
Мор нічого не відповів.
— А воно... — Яр затнувся, шукаючи слова. — Воно кожного разу по-іншому. І кожного разу хтось залишається. Хтось плаче, хтось злиться, хтось навіть не розуміє, що сталося. А ти стоїш із цією дурною косою й не знаєш, що сказати. Це... жахливо. І важко.
Він підняв голову й подивився на Мора.
— Як ви це витримували?
Смерть довго дивився на нього. Потім повільно зняв окуляри, які досі носив, і поклав їх на стіл.
— Не знаю, Ярославе, — тихо відповів він. — Колись думав, що звикну. Потім зрозумів, що ні. Просто навчився не показувати.
Яр мовчав.
— Найважче, — продовжив Мор після паузи, — не забирати. Найважче — йти далі. Бо ти щойно залишив когось, хто втратив усе, а вже за мить мусиш бути в іншому місці. І там теж хтось чекає. І ти не можеш зупинитися, навіть якщо дуже хочеш.
Яр повільно кивнув.
Тепер він розумів.
Мор підвівся, підійшов до коси й обережно підняв її з підлоги. На мить лезо засвітилося, а потім згасло. Чорний балахон на Ярові раптом став легким, наче звичайна тканина, і повільно розчинився в повітрі. Хлопець залишився у своїй футболці й домашніх штанах. Він подивився на руки. Вони досі тремтіли.
— І що тепер буде? — тихо запитав він.
Мор поставив косу біля стіни.
— Тепер ти відпочинеш.
— А завтра? Вони ж помирають щодня!
Смерть подивився на нього. У його очах промайнуло щось схоже на жаль.
— Завтра буде новий день, Ярославе.
Хлопець повільно відкинувся на спинку дивана й заплющив очі. Йому хотілося спати, але перед очима знову й знову виникали обличчя людей, яких він сьогодні проводжав. Мор мовчки пішов на кухню. За кілька хвилин повернувся з чашкою гарячого чаю й поставив її перед Яром.
— Випий, — тихо сказав він. — Допомагає.
Яр підняв очі.
— Вам сильно допомагало? — сил на іронію вже не було.
Смерть на мить замислився.
— Ні, — чесно відповів він. — Але мені ніхто ніколи не пропонував.
Яр узяв чашку. Чай був гарячий, із лимоном і трохи пересолоджений. Він зробив ковток, скривився, але нічого не сказав.
За вікном нічний Львів жив своїм звичайним життям. Десь їхав останній трамвай, хтось сміявся на вулиці, у сусідній квартирі гавкав собака. А Яр сидів на дивані й у свої двадцять три роки тільки починав розуміти, наскільки важкою може бути робота, про яку ніхто ніколи не просить. І чому іноді, навіть Смерті потрібен вихідний.