Епілог

Навесні Леопольд навчився потрапляти до студії без запрошення.

До самого замка Леопольд, на щастя, не дістався. Він сідав біля скляних дверей і дивився на людей усередині, доки хтось — найчастіше Назар — не здавався.

— У нього психологічний тиск, — скаржився він. — Я не можу працювати, коли на мене так дивляться.

— Не впускай, — казав Микита.

За хвилину Леопольд уже лежав на дивані.

Четверта миска залишилася.

До весни «Місто, яке загубило кольори» провели одинадцять разів. Микита відмовився від частини весіль, але хороші замовлення залишив: просто в його календарі нарешті побільшало власних програм.

Перша книжка нової серії пішла в друк у березні. Перед презентацією я сама погодила фото, але попросила не вести прямий ефір. Микита сидів у другому ряду й цього разу написав коментар без підказки, і я його залишила.

Моя квартира через коридор усе ще була моєю. Там стояв великий робочий стіл, стелажі з папером і диван, на якому я іноді засинала вдень. Микита називав її «офісом із найвищою орендою в районі». Я відповідала, що його студія коштує дорожче й там є миска для кота, який не працює.

Через пів року наша домовленість про спільне життя вже не здавалася випробувальним терміном.

Щоправда, одного разу ключі знову знайшлися біля сиру.

У травні Лариса надіслала Вірі Павлівні фотографію яблуні в цвіту. На зеленій лавці сиділа Ніна, а біля її ніг — чужий сірий кіт із сусіднього двору. Відбитки Леопольдових лап усе ще було видно на фарбі.

Віра Павлівна показала фото нам за недільним чаєм.

— Бачите? — сказала Віра Павлівна. — На лавці вже інший кіт.

Микита глянув на мене.

— Не роби філософське обличчя, — попередила я.

— Я нічого.

— У тебе вже готова репліка.

— Хотів сказати, що наш кіт має наступника.

— Він не наш.

Леопольд, який спав на стільці між нами, відкрив одне око.

— Знову почалося, — сказала Віра Павлівна.

Після чаю ми піднялися додому. Микита ніс контейнер із пирогом, я — пакет яблук із магазину, Леопольд ішов попереду.

На нашому поверсі він зупинився.

Ліворуч були двері моєї старої квартири, де стояв робочий стіл.

Праворуч — двері квартири, де ми жили разом.

Леопольд подивився в обидва боки.

— Навіть не думай, — сказав Микита. — Їжа праворуч.

Кіт пішов ліворуч.

Я відчинила робочу квартиру. Леопольд зайшов, стрибнув на підвіконня й улігся на сонці.

— Він просто хотів тиші, — сказала я.

— Зі мною так буває.

Микита поставив пиріг на стіл і підійшов ззаду. Обійняв мене за талію, поклав підборіддя на плече.

— Тут хороше світло, — сказав.

— Я говорила.

— Може, теж почну тут працювати.

— Ні.

— Чому?

— Тому що тоді доведеться орендувати третю квартиру для тиші.

Він засміявся.

Леопольд навіть не ворухнув вухом.

Микита ще трохи постояв, обіймаючи мене, потім глянув на кота.

— Він повернеться праворуч, коли зголодніє.

— Безперечно.

— І це буде доказом, що він усе-таки мій.

Я повернула голову.

— Навіть не починай.

Леопольд розплющив одне око, ніби почув знайоме слово, і знову заснув на сонці.