Розділ 60. Цього кота ми не ділимо

На зимовій версії «Міста, яке загубило кольори» було тридцять двоє дітей.

Я знала цифру, бо Катя повторила її чотири рази ще до початку. Тридцять двоє дітей, шість дорослих помічників, дві паралельні групи й мапа, яка займала майже всю підлогу малої зали культурного центру.

Микита ходив по майданчику з гарнітурою на шиї й майже не говорив. Коли він нервував по-справжньому, слів у нього ставало менше, а не більше.

— Ти дихаєш? — запитала я.

— Так.

— Не схоже.

— Я економлю голос.

— Брехня.

Він глянув на мене.

— Мені страшно.

— Тоді перевір гарнітуру, а я ще раз пройдуся по краю мапи. За три хвилини починаємо.

— Оце підтримка.

Практичне завдання подіяло краще за заспокійливу промову. Микита перевірив кабель, кивнув мені й нарешті видихнув.

Микита взяв мене за руку й швидко поцілував у скроню.

— Якщо все розвалиться, ми нікому не скажемо.

— Тут тридцять двоє дітей і їхні батьки.

— Значить, підпишемо угоду про нерозголошення.

Програма не розвалилася.

На восьмій хвилині одна група пішла не до того району. На дванадцятій хлопчик вирішив, що фіолетова картка має бути червоною, й відмовився рухатися далі. На двадцятій дівчинка випадково сіла на край мапи. Микита змінив порядок двох завдань, Катя пересунула помічника, Назар прибрав музику на хвилину.

Мапа витримала, діти теж.

У фіналі вони з’єднали дві половини міста мостом і ввімкнули маленькі жовті вогники у вікнах. Я стояла збоку. Микита, який зазвичай одночасно стежив за батьками, Катею й таймером, цього разу дивився тільки на дітей.

Коли остання калька зійшла з мапи, він усміхнувся так, як не усміхався на жодному весіллі, яке я бачила на відео.

Після програми до нас підійшла менеджерка центру. Говорила про наступні дати, весняний цикл і можливість зробити ще одну історію.

— З авторкою візуалів теж хотіли б працювати, — сказала вона мені.

— Напишіть на робочу пошту, — відповіла я. — Окремо обговоримо обсяг і умови.

— Звісно.

Микита лише кивнув менеджерці й залишив відповідь мені.

Увечері ми повернулися додому втомлені. Леопольд сидів біля дверей Віри Павлівни в бордовому метелику.

— Чому він святковий? — запитав Микита.

Віра Павлівна відчинила двері.

— Бо сьогодні дев’ять років, як я його забрала з притулку.

— Ви ніколи не казали.

— Ви не питали.

Вона тримала маленьку баночку котячого паштету.

— Заходьте на чай. У мене є пиріг.

Ми зайшли.

На столі стояли три чашки й одна маленька тарілка для Леопольда. Удома Віра Павлівна вже обходилася без тростини, лише іноді спиралася на меблі.

— Отже, будинок проданий, я знову ходжу, кіт живий, — сказала Віра Павлівна, розрізаючи пиріг. — І ви вже не вдаєте сусідів. Непоганий підсумок.

— Ви нас для цього покликали? — спитав Микита.

— Я вас покликала на пиріг. Підсумки безкоштовні.

Леопольд сидів на окремому стільці й чекав паштет.

— До речі, треба вирішити питання, — продовжила Віра Павлівна. — Він проводить у вас половину часу. Я не проти. Але давайте без цього цирку з трьома іменами.

— У нього два, — сказала я. — Леопольд і Бублик.

Микита подивився на мене.

— А Абрикос?

— Я вже майже не називаю.

— Тобто моє ім’я перемогло?

— Ні. Офіційне перемогло.

— Це нечесно.

Віра Павлівна постукала ножем по тарілці.

— Я ще тут.

Ми замовкли.

— І друге. Не треба його ділити по днях. Він ходить, куди хоче. Якщо ночує у вас — напишіть. Якщо їсть у вас — теж. Все.

Микита нахилився до кота.

— Чуєш, Бублику? Офіційної опіки не буде.

— Цього кота ми не ділимо, — сказала я. — Нехай сам вирішує.

Микита повернувся до мене.

— Нарешті правильна позиція.

— Я говорила це з самого початку.

— З самого початку ти прийшла забирати «свого кота» з моєї квартири.

— Бо ти назвав його Бубликом.

— Прекрасне ім’я.

— Для випічки.

Віра Павлівна засміялася.

— Ви можете сперечатися далі, я піду зроблю чай.