Розділ 59. Неділя без плану

Першу справді вільну неділю після переїзду ми мало не перетворили на господарський проєкт о дев’ятій ранку.

— Треба купити полицю у ванну, — сказав Микита.

Я відкрила одне око.

— Ні.

— Там нема куди ставити твої…

— Ні.

— Я не договорив.

— Сьогодні неділя без плану.

— Полиця не план. Це потреба.

Я накрилася ковдрою.

— До понеділка виживемо.

Микита мовчав хвилину.

— Тоді кава?

— Це дозволено.

Він пішов на кухню.

Я заснула ще на двадцять хвилин.

Коли вийшла, Микита сидів за столом із чашкою й дивився у вікно. Телефон лежав екраном донизу. Леопольд спав на другому стільці.

— Ти нічого не робиш, — сказала я.

— Дуже складно.

— Пишаюся.

— Не використовуй заборонені фрази.

Ми снідали повільно. Потім я читала на дивані, Микита лежав поруч і гортав старий журнал про звук. Через годину він почав неспокійно рухати ногою.

— Не витримуєш?

— Трохи.

— Можемо піти гуляти.

— Це вже план.

— Спонтанний.

— Приймається.

Ми вийшли без маршруту. На першому перехресті Микита запитав ліворуч чи праворуч. Я кинула монету.

— Це дуже не схоже на тебе, — сказав він.

— Я тренуюся.

— Мені страшно.

Монета привела нас у район із вузькими двориками, майстернями на перших поверхах і книгарнею в колишньому ательє. Над дверима лишився старий металевий напис «Ремонт одягу», тільки останнє слово закрили дерев’яною табличкою з намальованим книжковим корінцем.

Усередині пахло папером, кавою й мокрими куртками. Микита відразу заговорив тихіше.

— Чому ти шепочеш?

— Книгарня.

— Не бібліотека.

— Я поважаю книжки в усіх формах власності.

Між стелажами двом людям було тісно. Коли хтось проходив назустріч, Микита клав долоню мені на талію й відводив ближче до полиць. Після третього разу я не повернулася на попереднє місце, хоча прохід уже звільнився.

Біля дитячого відділу він витяг книжку про місто, яке змінювалося вночі. Перегорнув обкладинку, знайшов сторінку з вихідними даними.

— Що шукаєш?

— Ім’я художниці.

— Перевиховуєшся?

— Повільно. Тут Олена Черненко. Ти знаєш?

Я знала й розповіла, що вона працює гуашшю, хоча видавництво роками пише в описах про «цифрову легкість». Микита слухав, перегортаючи сторінки за верхній край, щоб не торкатися малюнків пальцями.

— Візьмемо для студії? — запитав він.

— У нас неділя без робочих покупок.

— Це не реквізит. Це книжка.

— Я чула, як ти вже придумав для неї завдання.

Він зітхнув і повернув книжку на полицю. За хвилину я сама зняла її та понесла до каси.

— Це провокація, — сказав Микита.

— Це подарунок студії. Я сьогодні не працюю, тому можу бути непослідовною.

На прилавку лежав кошик із котячими іграшками ручної роботи — маленькі тканинні рибини, миші й один кривуватий зелений голуб. Ми одночасно потяглися до голуба.

— Леопольду потрібен саме цей, — сказав Микита.

— Чому?

— Він схожий на мене після виїзду.

— Тоді треба два.

Продавчиня намагалася не сміятися. Ми купили одного голуба, книжку й каву у віконці біля входу. Уже надворі Микита нахилився до мене, торкнувся губами скроні й забрав паперовий пакет.

— Це не полиця, — нагадав він.

— Іграшка маленька.

— Подвійні стандарти.

— Кіт не просив полицю.

У парку ми сіли на лавку. Микита поставив пакет із котячою іграшкою між нами й довго розтирав пальцями паперову ручку.

— Дивно, — сказав він. — Я чекав, що спільне життя почнеться якимось помітним клацанням.

— А як відчувається?

— А вийшло, що одного дня ти просто перестала повертатися через коридор після одинадцятої.

— Розчарований?

— Навпаки.

Він посунув пакет до краю лавки й накрив мою долоню своєю.

— Я чекала хоча б урочистого перенесення зубної щітки. Замість цього знайшла твої шкарпетки біля ліжка.