Розділ 58. Дві квартири

Коли ми взялися переносити речі, стіл уже стояв біля вікна, а квартира Микити нагадувала склад, який дуже старається прикидатися житлом.

Пів року ми мали жити разом, мою квартиру не здавати, а побутові правила з’ясовувати не наперед, а в міру появи реальних чашок, шкарпеток і приводів для сварки.

Залишалося значно складніше — перенести речі через коридор.

Я зробила чотири стікери: «до нас», «лишається в мене», «студія», «вирішити потім».

Микита подивився на останній.

— Це замасковане «Різне».

— Ні. У «Різному» речі живуть роками. Тут у нас дедлайн у неділю.

— Хто встановив?

— Я.

— Тоді все офіційно.

Мої книжки виявилися найважчою частиною переїзду, хоча до нової полиці було шість кроків. Микита двічі запропонував розставити їх за кольорами й двічі отримав однакову відповідь.

— За авторами.

— Візуально гірше.

— Функціонально краще.

— Я живу з диктатурою бібліотекаря.

— Ти сам запросив.

— І не відмовляюся. Просто фіксую режим.

У його спальні для мене звільнилося три шухляди й половина шафи. Вітальню ми майже не чіпали. Менша кімната, яку я тестувала, стала моїм щоденним робочим місцем: стіл біля північного вікна, запасний стілець, лампа й одна полиця для паперу. Микитава шафа з реквізитом поїхала до нової студії.

— Стіни не фарбуємо, — сказала я, коли він утретє подивився на каталог.

— Я лише дивлюся.

— Ти дивишся з рулеткою.

Він відклав рулетку.

Свою квартиру я не спорожнювала. Там лишилися великий стіл, матеріали, частина книжок і диван — запасна майстерня для великих аркушів, повної тиші й днів, коли хотілося зачинити окремі двері.

Микита допоміг перенести коробки й жодного разу не запропонував «оптимізувати» цю частину плану.

Першого вечора, коли основні речі нарешті опинилися на своїх місцях, ми сиділи на підлозі серед порожнього картону й їли піцу.

— Це дуже романтично, — сказав Микита.

— У тебе соус на футболці.

— Саме тому.

У двері подзвонила Віра Павлівна.

Вона принесла чашку з синицею.

— Ви її лишили в Асиній квартирі.

— Там ще половина речей, — сказала я.

Віра Павлівна пройшла до вітальні, оцінила коробки й Микитаву футболку.

— Нарешті перестали бігати коридором зранку до ночі.

— Ви знали? — запитав він.

— Я живу поверхом нижче. Ви думаєте, я не чула, як о сьомій ранку хтось ходить по фен?

Я прикрила очі долонею.

— Віро Павлівно.

— Що? Я рада. Тільки зайві миски не викидайте. Леопольд звик.

Кіт почув ім’я, виліз із коробки й потерся об її ногу.

— Він тут живе? — спитала Віра Павлівна.

— Він тут буває, — відповіла я раніше, ніж ми з Микитам устигли синхронно сказати «ні».

Віра Павлівна схвально кивнула.

— Нарешті навчилися формулювати.

Коли вона пішла, Микита поставив чашку з синицею до кухонної шафи — між своїми чашками, не на окрему полицю для моїх речей. Окремої полиці ми так і не заводили.

Уночі я прокинулася й кілька секунд шукала вимикач не на тій стіні.

Микита спав поруч. Леопольд лежав у ногах, хоча я не пам’ятала, коли він устиг повернутися від Віри Павлівни.

На екрані телефона світилося сповіщення зі спільної нотатки. Ще ввечері Микита додав: «кава, молоко, нормальний перець».

Я виправила «нормальний» на «солодкий», поклала телефон на тумбу й майже відразу заснула.