Розділ 57. Стіл біля вікна

Перед тим як сказати «так» на спільне життя, я влаштувала Микитій меншій кімнаті дводенний тест.

Він виніс звідти коробки, але більше нічого не змінював. Старий стіл поставив біля вікна, приніс мій запасний стілець через коридор і сказав:

— Спробуй. Якщо погано — забудемо.

— Ти вже виміряв стіну.

— Вимірювання не є ремонтом.

— Поки.

Першого дня світло справді було хороше — рівне, без прямих сонячних плям. Другого я помітила, як добре з кімнати чути кухню.

Микита варив каву о дев’ятій і впустив ложку.

— Тихо! — крикнула я.

— Вибач!

— І не кричи!

— Це була відповідь!

Я відклала стилус і засміялася.

Через хвилину він заглянув у двері, вже пошепки:

— Це буде проблемою?

— Може бути.

Микита одразу подивився на двері.

— Поставимо щільніші.

— Не починай ремонтувати.

— Тільки після рішення.

Удень Микита пішов у студію. Я пропрацювала сама ще три години й лише після закриття файла згадала, що сиджу не у своїй квартирі. Цей факт переконав краще за виміри освітлення.

Увечері ми сіли в порожній кімнаті на підлозі. За вікном у дворі хтось складав дитячий самокат, і його колеса кілька разів стукнули об сходинку й стихли.

— Вердикт? — запитав Микита.

— Спробуємо.

Він не поворухнувся, тільки долоня на підлозі трохи розслабилася.

— Пів року, — продовжила я. — Моя квартира лишається робочою. Якщо двері зачинені, ти стукаєш навіть із ключем. І мої файли не переїжджають до твоїх папок разом зі мною.

— Навіть у «Різне_дуже_важливе»?

— Особливо туди.

— Приймається.

— Я розумію, що це звучить як умови оренди.

— Зате за пів року ніхто не скаже, що думав зовсім інше.

Микита простягнув руку. Я поклала свою долоню в його.

— А мої умови? — запитав Микита.

— Слухаю.

— Не накопичуємо дрібниці. Якщо я лишаю шкарпетки біля ліжка, кажеш того самого вечора, а не через місяць під час сварки про щось інше.

— Наприклад?

Він кивнув у бік підвіконня, де стояла моя вчорашня чашка.

— Ти залишаєш їх там.

Я глянула на підлогу біля ліжка.

— А ти залишаєш шкарпетки тут.

— Оце. Говоримо.

— Добре.

— І не створюй таблицю для оцінювання моїх побутових навичок.

Я мовчала.

— Ти вже створила?

— Ні.

— Асю.

— Тільки в голові.

— Це ще гірше.

Я засміялася.

Микита потягнув мене до себе. Ми сиділи на підлозі порожньої кімнати, де незабаром мав стояти мій стіл.

— І ще, — сказав він.

— Що?

— Я дуже радий.

— Я бачу.

— Можна хоча б сьогодні не робити вигляд, що це просто логістика?

Я провела великим пальцем по його долоні.

— Можна.

Він поцілував мене.

У дверях з’явився Леопольд. Сів, дивлячись на порожню кімнату.

— Йому теж треба умови, — сказав Микита.

— Ніякої миски тут.

— Я про лежанку.

— У нього три.

— Чотири зі студією.

— Тим більше.

Леопольд пройшов до вікна й ліг саме там, де мав стояти мій стіл.

— Вето, — сказав Микита.

— Не має права голосу.

Кіт заплющив очі.

— Він не згоден.

— Пересунеться.

Через тиждень стіл стояв біля вікна.

Леопольд спав під ним.