Розділ 56. Один список продуктів

Спільна нотатка «Їжа» прожила довше, ніж я очікувала.

Спочатку там були молоко, яйця, корм для Леопольда й перець. Потім з’явилися таблетки для посудомийної машини, хоча посудомийка стояла тільки в Микити. Далі — мій зелений чай, його кава, паперові рушники, батарейки для ваг і дивний рядок «не купувати більше гірчиці».

Одного вечора я відкрила список у магазині й зрозуміла, що половину речей неможливо віднести до конкретної квартири.

Я купила все.

У Микитій кухні ми розклали пакети на столі.

— Чай до тебе, — сказав він.

— Я залишу тут.

— Чому?

— Бо п’ю його тут частіше.

Микита поставив пачку в шафу, де вже стояла одна.

— У тебе дві.

— Стара закінчується.

— Значить, система працює.

— Яка система?

— Один список.

Я сперлася долонями об стіл.

— Не починай.

— Я нічого.

Він був підозріло задоволений.

Ми готували вечерю. Я різала овочі, Микита робив соус. Перець він нарізав правильно без нагадування.

— Дев’ять із десяти, — сказала я.

— Що цього разу?

— Один шматок завеликий.

— Ти його спеціально шукаєш.

— Контроль якості.

Після вечері я сіла за ноутбук. Микита пішов у душ. О десятій я все ще працювала, о пів на одинадцяту він поставив переді мною чай.

— Ти сьогодні йдеш до себе?

Питання було звичайне. Я підняла голову.

— Не знаю.

Він прийняв відповідь, сів навпроти з телефоном і тільки тоді поставив наступне запитання.

— Ти хочеш, щоб я лишилася?

— Так.

— Тоді чому не сказав?

— Боявся, що пряме «залишся» прозвучить як тиск.

— А обережне «ти йдеш?» іноді звучить так, ніби тобі байдуже.

Микита відклав телефон.

— Тоді прямо: я хочу, щоб ти сьогодні залишилася. І мені подобається, що твій чай стоїть у моїй шафі.

Я дивилася на нього.

— Оце вже дуже багато інформації.

— Ти просила пряміше.

— Не настільки ефективно.

Він усміхнувся.

У Микити я ночувала три-чотири рази на тиждень. У мене він — рідше, бо його ліжко було зручніше, а кухня більша. При цьому мій робочий стіл, світло й усі матеріали залишалися в моїй квартирі. Ми жили через коридор і постійно щось переносили: зарядки, футболки, чай, книжки.

Одного ранку я пішла до себе по фен у його футболці й зустріла Віру Павлівну.

Вона подивилася на мене, на футболку, на мої босі ноги в капцях Микити.

— Доброго ранку, — сказала я.

— Доброго. Я нічого не бачу.

— Дякую.

— Але ви замучитеся бігати через коридор.

Я повернулася до Микити й не розповіла.

Через два дні він сам сказав:

— Ми замучилися бігати через коридор.

Я мало не вдавилася чаєм.

— Віра Павлівна з тобою говорила?

— Про що?

— Ні про що.

Микита сів навпроти.

— Я серйозно. У тебе половина речей тут. У мене зарядка в тебе. Ми купуємо одні продукти й переносимо каструлі.

— Ти пропонуєш одружитися через логістику?

— Ні! — Він мало не впустив чашку. — Чому одразу одружитися?

Я засміялася.

— Треба було бачити твоє обличчя.

— Це жорстоко.

— Продовжуй.

Він обережно поставив чашку.

— Я пропоную подумати, чи не зручніше жити в одній квартирі.

Сміх закінчився.

— Уже?

— Не завтра. Подумати.

— Ми разом кілька місяців.

— І живемо через три метри. Це трохи прискорює статистику.

Я мовчала.

Микита не став заповнювати паузу.

— Мені потрібна окрема кімната для роботи й нормальне світло. Не хочу одного дня зрозуміти, що просто перенесла речі у твоє готове життя.

Микита повільно кивнув.

— Тоді не втискаєшся. У тебе світло краще, в мене площі більше — можемо перебрати обидва варіанти. Хочеш, житимемо в тебе.