Розділ 55. Два міста в календарі

Після жовтневого фестивалю культурний центр запропонував Микиті виїзні програми.

Туром це не було: Микита одразу відкинув це слово, бо уявляв автобус, двадцять міст і людину з термосом, яка кричить «п’ять хвилин на туалет».

Було всього три виїзди: сусіднє місто в листопаді, ще одне у грудні й зимовий фестиваль після Нового року, за дві години дороги.

— Це добре, — сказала я.

Ми сиділи в студії після репетиції. Леопольд зайняв коробку з тканинами біля своєї четвертої миски, а Микита перечитував лист координаторки в телефоні.

— Так.

— Чому в тебе обличчя «але»?

— Немає «але».

— Є.

Він поклав телефон на стіл.

— Перший виїзд у ту суботу, коли в тебе майстер-клас у книгарні.

— І?

— Я хотів прийти.

— На презентації ти вже був.

— Це аргумент пропустити майстер-клас?

— Це аргумент їхати на роботу.

Микита сперся спиною об стілець.

— Я можу попросити іншу дату.

— Не проси.

Микита насупився.

— Чому?

— Бо це перший запит на «Місто» за межами нашого міста.

Він одразу вчепився в інше слово.

— Нашого?

— Не чіпляйся.

— Уже пізно.

Я забрала телефон і перечитала лист. Організатори хотіли дві програми протягом дня, оплачували дорогу й технічного помічника. Нормальна пропозиція.

— Ти поїдеш, — сказала я.

— Я ще не погодив.

— Погоджуй.

Микита покрутив телефон у руці.

— А твоя зустріч у книгарні?

— Інна, адміністраторка, читачі, я. Упораємося.

— Я знаю, що впораєтеся.

— Тоді що?

Він не відповів.

Не відразу я збагнула, що його непокоїть зовсім не мій майстер-клас.

— Ти думаєш, що я образжуся?

— Ні.

Я чекала. Микита провів долонею по потилиці й нарешті продовжив:

— Я думаю, що можу почати пропускати важливі речі й що ми непомітно повернемося до двох календарів, які ніколи не перетинаються.

— Ми й так маємо два календарі.

— Три.

Йшлося про третій календар — той, у якому ми намагалися знайти час одне для одного.

— Спільний не рахується.

— Саме він рахується.

Я поставила телефон назад.

— Ти хочеш відмовитися від роботи, бо в мене майстер-клас?

— Я хочу зрозуміти, скільки важливих дат ми готові пропускати через роботу, перш ніж це стане проблемою.

Ще тиждень тому я сама боялася, що наші робочі графіки одного дня перестануть перетинатися. Тепер Микита тримав відкриту пропозицію й чекав від мене простого рішення.

— Межа точно не тут.

— Чому?

— Бо я не прошу тебе залишитися.

— А якби попросила?

Я не відповіла відразу.

— Тоді ти б вирішував, наскільки це для мене важливо і наскільки важливий виїзд. Але я не прошу.

— Дуже зручно.

— Бо зараз ти нічого в мене не забираєш. Якщо колись попрошу лишитися, тоді й вирішуватимемо, що важливіше.

Микита скривився.

— Ненавиджу, коли ти права правильними словами.

— Я теж.

Він відкрив лист і натиснув «відповісти».

— Пишу «так».

— Пиши.

— Точно?

— Якщо спитаєш четвертий раз, я сама відправлю.

Він погодився на всі три дати.

За тиждень лист із видавництва змусив мене згадати цю розмову.

Видавництво запропонувало дводенну зустріч з авторкою нової серії в іншому місті — саме тієї п’ятниці, коли Микита повертався з весілля раніше й ми планували вечерю.

Я прочитала лист і десять хвилин не відповідала.

Потім пішла через коридор.

— Мені треба поїхати на два дні, — сказала з порога.

Микита підняв голову від сценарію.

— Куди?

Я пояснила.

— Круто.

— У п’ятницю.

— І?