Розділ 54. Після оплесків

Після великого фестивалю ми повернулися до студії о десятій вечора.

Мапу треба було розкласти, просушити край, де розлили воду, і перевірити магніти. Назар поїхав додому. Катя сказала, що в неї немає моральних сил бачити реквізит ще раз сьогодні.

Ми з Микитам лишилися вдвох.

Він увімкнув тільки одну лампу. Нові холодні світильники вже встановили, але зараз кімната була напівтемна й тиха.

— Сідай, — сказала я.

— Треба скласти модулі.

— Вони почекають п’ять хвилин.

Микита сів на підлогу біля стіни.

Я принесла воду. Він випив половину пляшки одним ковтком.

— Ти задоволений? — запитала.

— Так.

— Це звучить як «ні».

— Я дуже задоволений. Просто… не відчуваю тріумфу.

— А що відчуваєш?

Він подивився на мапу.

— Полегшення. І вже думаю, що треба змінити.

— Зупинися.

— Я знаю.

— Ні, серйозно. Сьогодні не правимо.

— Жовтий район…

— Завтра.

Микита відкинув голову до стіни.

— Я півтора року боявся зробити цю програму, бо думав, що вона вийде дурною.

— Вийшла не дурна.

— Знаю.

— Тоді порадій.

— Я не вмію за командою.

— Це твоя фраза про дітей повернулася.

Він усміхнувся.

Я сіла поруч. Наші плечі торкнулися.

— Коли ти сьогодні вийшов до дітей, — сказала я, — ти виглядав так, ніби взагалі не нервував.

— Я думав, що мене знудить.

— Оце вже ближче до правди.

— Дякую за підтримку.

— Завжди.

Ми сиділи мовчки.

Потім Микита взяв мою руку.

— Дякую.

— За мапу?

— За те, що не дала мені лишити її в папці.

— Я намалювала річку. Все інше ти зробив сам.

— Ти знаєш, що я не про технічне.

Я провела пальцем по смужці клею на його долоні. За мапу він подякував би інакше.

— Тоді будь ласка.

Він підніс мої пальці до губ. Після дня з тридцятьма дітьми навіть його театральність здавалася доречною.

— Це великий жест? — запитав Микита.

— Мікроскопічний.

— Добре.

Ми все-таки склали модулі. На жовтому вирішили додати кілька місць для дитячих стрічок, але не сьогодні. Я сфотографувала пошкоджений край для себе.

— Можна тебе? — запитав Микита.

Я підняла голову.

Він тримав телефон, камера була опущена.

— Тут? З мапою?

— Так. Тільки якщо хочеш. Для себе. Не викладати.

Я подивилася на кімнату. На коробки, мапу, нові лампи. На себе в дзеркалі старої танцювальної школи — в джинсах, втомлену, з волоссям, яке вже не трималося в хвості.

— Давай.

Микита зробив один кадр.

Показав.

Я сиділа на підлозі біля жовтого модуля й усміхалася не в камеру, а кудись убік.

— Куди я дивлюся?

— На мене.

— Звичайно.

— Видалити?

— Ні.

Він заблокував телефон.

— Надішли мені.

Микита ще раз глянув на екран, ніби перевіряв, чи правильно почув.

— Серйозно?

— Не псуй момент.

Фото прийшло через секунду.

Я зберегла його в особисті фото.

Дорогою додому я заплющила очі на світлофорі й пропустила два квартали. Микита не вмикав музику.

Біля будинку він торкнувся мого коліна.

— Приїхали.

Я розплющила очі.

— Завтра нічого не робимо.

— У мене монтаж о дванадцятій.

— Після.

Я позіхнула.

— У тебе правки.

— Після.

Микита потягнувся до ключів.

— Ми знову плануємо «нічого».

— Замкни машину.

Він засміявся.