Розділ 53. Велике місто

В останню суботу жовтня перший великий фестиваль «Місто, яке загубило кольори» почався з того, що зник жовтий район.

Ідеться не про метафору.

О дев’ятій двадцять, за сорок хвилин до першої групи, на підлозі культурного центру лежали синій, зелений і фіолетовий модулі. Жовтого не було.

— Учора він лежав у моїй машині, — сказав Микита.

— Був, — підтвердив Назар.

— Я бачила, як ви клали його зверху після перевірки, — сказала я.

Катя стояла посеред зали з рацією.

— У якій машині?

Ми всі подивилися на Микити.

Микита згадав першим: уранці його машина не завелася, Назар підхопив нас біля студії, а жовтий модуль так і лишився в багажнику.

— Ключі від моєї машини в мене, але до студії двадцять хвилин в один бік.

Катя вже дивилася на годинник. Навіть якби таксі приїхало одразу, повернутися до відкриття ми не встигали.

— Не встигаєш, — сказала я.

— Встигну, якщо…

— Не встигнеш. Дай запасні сірі панелі.

Він подивився на мене.

— Що ти хочеш зробити?

— Жовтий район не повернув колір. Поки.

Назар засміявся першим.

— Це геніально.

— Це аварійний режим, — сказала я. — Не радій.

У коробці залишалися нейтральні панелі для тестів. Ми накрили ними порожнє місце, перенесли перше завдання на інший край мапи й домовилися, що «сонячний район» стане фінальним: діти повернуть його колір останнім. Микита переписав дві репліки в сценарії прямо в телефоні.

— Тобі п’ять хвилин, — сказала Катя. — Потім запускаємо людей.

— Чотири достатньо.

— Ні, не достатньо. Але інших немає.

Микита надягнув гарнітуру, зробив два повільні вдихи й підняв голову. За хвилину ніхто з дітей не мав здогадатися, що чверть декорації залишилася в іншому кінці міста.

Першу групу привели рівно о десятій.

Я лишилася збоку біля технічного столу. Моє завдання закінчилося ще на етапі друку, але ми домовилися, що на першому великому запуску я буду поруч: перевірити, чи працює мапа в масштабі, які елементи псуються, де діти наступають не туди.

Микита почав.

— Сьогодні в нашого міста проблема. Воно прокинулося й виявило, що кольори зникли…

Діти слухали приблизно вісім секунд. Потім хлопчик у червоній кофті підняв руку.

— А чому там сіре, якщо тут уже кольорове?

Микита глянув на порожній жовтий район.

— Бо один район виявився впертішим за інші.

— А який?

— Дізнаємося, якщо місто нас допустить.

Хлопчик погодився.

Програма рушила.

У маленькій кав’ярні ми тестували її на вісьмох дітях. Тут їх було двадцять шість. Те, що на папері займало хвилину, в реальності розтягувалося на три. Хтось хотів відповідати за всіх. Хтось не хотів говорити. Двоє братів сперечалися через синю стрічку.

Микита не намагався зробити групу однаковою.

Один раз змінив завдання на ходу. Іншим разом покликав помічницю й розділив дітей на дві менші групи. Коли дівчинка років семи сказала, що не хоче виходити вперед, він дав їй картку й запропонував перевіряти відповіді з місця.

Я дивилася й робила нотатки.

«Фіолетові магніти слабкі».

«Нижній край мапи підклеїти».

«Знаки районів підняти вище».

А потім записала: «Микита не бачить, що його мікрофонний кабель зачепив зелений будинок».

Підійшла й тихо сказала:

— Стій.

Він завмер, продовжуючи слухати дитину.

Я звільнила кабель.

— Дякую, — прошепотів Микита.

— Працюй.

На фіналі діти дійшли до сірого району.

— Це сонячний! — здогадався той самий хлопчик у червоній кофті. — Там жовте мало бути!

— Мало, — погодився Микита. — Але місто його загубило найбільше.

За планом у цей момент мав з’явитися модуль. Його не було.

Я стояла біля технічного столу з рулоном жовтих стрічок, які знайшлися серед запасного реквізиту. Коли Микита подивився на мене, я підняла рулон — пояснювати нічого не довелося.

— Здається, сьогодні район доведеться відновити не готовим, — сказав дітям. — Хто хоче побудувати його сам?

За хвилину сірі панелі вкрилися жовтими стрічками, паперовими сонцями й картками. Акуратністю імпровізований район програвав моєму модулю, зате діти товпилися навколо нього й сперечалися, куди клеїти сонце.