Розділ 52. Четверта миска

За кілька днів після театру ми з Назаром шукали звичайний склад, а знайшли приміщення для студії.

Колишня школа танців на першому поверсі старого офісного будинку мала велику кімнату з дзеркалом, маленьку комору й кухню, де поміщалися чайник, холодильник та одна не надто широка людина.

Спочатку Назар доводив, що нам вистачить складу. Після третього перегляду ми повернулися сюди: ціна була прийнятна, коробки влазили, а у великій кімнаті можна було тестувати мапу в натуральному розмірі.

Договір підписали за тиждень, перевіривши опалення, електрику й умови оренди.

До великого фестивалю «Місто» вже мало чотири запити на осінь і два на грудень. Культурний центр домовився про зимову версію програми. Коробки з реквізитом більше не поміщалися в моїй вітальні, а Назарова дружина офіційно заборонила зберігати дим-машину на їхньому балконі.

Ася прийшла подивитися приміщення в суботу.

— Тут жахливе світло, — сказала першою.

— Добрий день тобі теж.

— Я про робоче. Біля вікна холодне, лампи жовті.

— Ми не малюватимемо.

— Ти показуватимеш клієнтам мапу.

Я подивився на стелю.

— Уже боюся бюджету.

— Поміняти три лампи дешевше, ніж виглядати хворим на кожному фото.

Назар визирнув зі складу.

— Я за лампи. Моя дружина сказала те саме.

— Змова.

Ми привезли перші коробки. Ася підписувала полиці, хоча я не просив. Цього разу я не протестував. Папка «Різне» залишилася тільки одна — у ноутбуці, і я не дозволяв їй туди дивитися.

Близько третьої відчинили двері, щоб занести стійки. У коридорі сидів Леопольд.

Я встиг перегородити дорогу коробкою й сказати «ні», але Леопольд обійшов перешкоду та зайшов до студії.

— Як він сюди потрапив? — запитала Ася.

— Я не знаю.

Назар підняв голову.

— Це той самий?

— У бордовому метелику є багато шестикілограмових рудих котів?

Леопольд обійшов кімнату й сів біля коробки «Текстиль».

Я перевірив телефон. Три пропущені від Віри Павлівни.

Передзвонив.

— Він у мене, — сказав одразу.

— Знаю. Я бачила, як заліз у твою машину.

— І не зупинила?

— Ти від’їхав, поки я взувалася. Я дзвонила.

Я глянув через скло студії на Леопольда.

— Він міг вилізти на дорозі.

— Вікна ж були закриті?

— Так.

— От і не міг. Привезеш увечері.

Я подивився на кота.

— Він проїхав у багажнику?

— Сподіваюся, на сидінні.

У машині на задньому сидінні лишилися руда шерсть і зім’ятий пакет. Леопольд заліз, поки я носив коробки, й заснув під курткою, тому Віра Павлівна побачила його вже тоді, коли дверцята зачинилися, а через гул двигуна я не почув дзвінків.

— Це порушення всіх правил, — сказала Ася.

— Яких саме?

— Котячих перевезень. Здорового глузду. Нашої впевненості, що ми контролюємо хоч щось.

Назар присів біля Леопольда.

— А він може тут жити?

— Ні, — сказали ми з Асею одночасно.

Через годину Назар повернувся з магазину з невеликою металевою мискою.

— Навіщо?

— Вода. Він же не поїде до вечора без води.

Ася подивилася на мене.

— Четверта миска.

— Це тимчасово.

— Звичайно.

Леопольд випив і ліг під новою полицею.

Увечері я сфотографував Леопольда для Віри Павлівни, перевірив край кадру й показав знімок Асі перед відправленням.

Віра Павлівна відповіла: «Миску лишайте. Він дорогу запам’ятав».

— Вона жартує? — спитав Назар.

— Ніколи не можна бути впевненим.

Після восьмої ми повезли кота додому. Ася сиділа поруч, Леопольд — у переносці на задньому сидінні, цього разу пристебнутий за всіма правилами.

— Тобі подобається студія? — запитав я.

— Так. Після заміни ламп навіть світло переживу.

Я усміхнувся, але Ася вже загинала палець.

— І ще потрібен нормальний стіл.

— У нас є стіл.

— Той хитається.

— Ти провела там три години й уже склала список.

— Хтось мусить, поки ви з Назаром називаєте складом будь-яку кімнату з коробками.