Розділ 51. Синій жакет

До театру Віра Павлівна поїхала через два тижні після повернення додому. Працювати вона не збиралася — наголосила на цьому тричі.

— Я просто подивлюся виставу, — сказала в телефоні. — І якщо Марія Семенівна спробує посадити мене сортувати костюми, ви мене заберете.

— Ми? — перепитав Микита.

— Ти й Ася. Не змушуй мене перераховувати людей поіменно.

Так у суботу о шостій ми чекали біля її дверей.

Віра Павлівна вийшла в темно-сірому пальті, з тростиною й маленькою сумкою. Леопольд сидів за нею в коридорі.

— Ти лишаєшся, — сказала вона котові.

Він пройшов між її ногами в під’їзд.

— Здається, не лишається, — сказав Микита.

— Поверни.

Микита підняв Леопольда. Кіт розтягнувся в нього на руках із виглядом людини, яку неправомірно зняли з рейсу.

— Бублику, сьогодні без культури.

— Він Леопольд.

—Це у театрі. А тут він просто Бублик.

Я відчинила двері квартири й Микита заніс кота, поставив на підлогу. Хутко вийшов до того, як Леопольд встиг повторити маневр.

— Готово.

Віра Павлівна перевірила замок сама.

— Тепер можна їхати.

Ми викликали таксі, хоча Микита пропонував свою машину — Віра Павлівна сказала, що не хоче дивитися, як він пів години шукає парковку біля театру.

— Я нормально паркуюся.

— Саме тому минулого разу об’їхав квартал шість разів.

— Там був ремонт.

— Там завжди ремонт.

Я сиділа поруч і дивилася у вікно, щоб не сміятися надто явно.

Біля службового входу на нас вже чекала Марія Семенівна. На її шиї знову висіла сантиметрова стрічка.

— Ти запізнилася на три місяці, — сказала вона Вірі Павлівні замість привітання.

— Я коліно міняла, а не трамвая чекала.

Вони обійнялися дуже обережно. Марія Семенівна одразу відступила на крок, ніби боялася показати більше, ніж дозволяє професійний етикет костюмерної.

— Ходімо. Покажу дещо до початку.

Віра Павлівна подивилася на нас.

— Ви теж.

За сценою було тепліше, ніж у фоє. Хтось пробіг коридором у білих панчохах і кросівках. Із гримерки долинав фен. Біля стіни стояли декорації, підписані малярною стрічкою.

Марія Семенівна відчинила костюмерну й підвела нас до манекена.

На ньому був темно-синій жакет — той самий, який ми знайшли в коробці «Не прати. Взагалі».

Тільки тепер тканина була випрасувана, срібні гілки на рукавах світилися під лампою, а під високим коміром лежала нова тонка підкладка.

Віра Павлівна зупинилася.

— Ви його чіпали?

— Реставраторка укріпила підкладку. Зовні майже нічого.

— Я ж написала не прати.

— Ніхто його не прав.

Віра Павлівна підійшла ближче. Провела пальцями по рукаву.

— Тут нитка була інша.

— Яка?

— Холодніша. Срібна з синім. Ця тепла.

Марія Семенівна закотила очі.

— Тридцять три роки минуло.

— І що? Колір від цього не міняється.

Микита нахилився до мене.

— Тепер я розумію, звідки в тебе вимоги до температури ламп.

— Я не її родичка.

— У вас просто одна духовна школа.

Я штовхнула його ліктем.

Віра Павлівна почула.

— Не базікайте. Ася, подивись.

Я підійшла.

Вона показала на вишивку.

— Бачиш різницю?

Я придивилася. Нова нитка справді трохи відбивала жовте світло.

— Є. Але на сцені, мабуть, не буде видно.

— На сцені все видно, якщо знаєш, куди дивитися.

Марія Семенівна пирхнула.

— Оце вона справжня. Нарешті вона повернулася.

Віра Павлівна усміхнулася.

Усмішка була ледь помітна, але в костюмерній її обличчя змінилося. Тут ніхто не нагадував про сходи й тростину: Віра Павлівна сперечалася про відтінок нитки в жакеті, зробленому тридцять три роки тому, і пам’ятала його точніше за реставраторку.

— Його не вдягатимуть, — сказала Марія Семенівна. — Поставимо в маленькій виставці у фоє. З програмою і фотографією постановки.

Віра Павлівна торкнулася рукава й кивнула.

— І підпишемо твоє ім’я.

Віра Павлівна подивилася на неї.