Розділ 50. Віра Павлівна повертається

Віра Павлівна повернулася додому останньої середи вересня, майже через два місяці після операції. Повернення вийшло буденним: без кульок, квітів і Микитового мікрофона. Сестра привезла її близько одинадцятої, поставила біля дверей сумку й тростину, а Віра Павлівна насамперед запитала, де Леопольд.

Кіт у цей час спав у мене на столі, лежачи просто поверх роздруківок.

До Віра Павлівна я принесла соню на руках. Микита вийшов навпроти з пакетом продуктів.

— Не збирайтеся навколо мене, — сказала Віра Павлівна. — Я коліно замінила, не особистість.

Леопольд побачив її й заворушився. Я опустила його на підлогу. Кіт пройшов до Віри Павлівни, потерся об тростину, потім об ногу й сів.

— Ну? — сказала вона. — Нагулявся?

Він нявкнув.

— Бреше, — сказав Микита. — Жив на три родини й харчувався за подвійним тарифом.

— На три? Я ж була відсутня.

— У Галини Степанівни теж була миска, — сказала я.

Віра Павлівна заплющила очі.

— Я залишила кота двом дорослим людям.

— Технічно ми його не втратили, — відповів Микита.

Я глянула на нього.

— Один раз.

— На сорок хвилин.

— У підвалі.

Віра Павлівна подивилася на нас обох.

— Я навіть не хочу знати про це нічого.

Ми допомогли занести речі, хоча вона кілька разів нагадала, що може ходити сама, і Микита поставив продукти на кухні. Я змінила постіль, яку сестра привезла після прання. Зверхньо дивлячись нас на всіх хазяйським поглядом, Леопольд обійшов квартиру, перевіряючи, чи все на місці.

На холодильнику Віри Павлівни висів чистий аркуш.

— А де наш розклад? — запитав Микита.

— Я викинула, — сказала вона.

Ми обоє повернулися.

— Як викинули? — спитала я.

— Він більше не потрібен. Леопольд живе тут, а до вас тепер просто ходить у гості. Якщо захоче.

Кіт саме застрибнув на підвіконня і тепер дивився на нас. Байдуже так лдивився.

Я відчула дивну порожнечу.

Кілька тижнів ми будували життя навколо його сніданків, вечерь і переходів між квартирами. Потім розклад пережив будинок, нашу сварку й перше побачення. Тепер один чистий холодильник скасував систему.

— А якщо він прийде ввечері? — запитав Микита.

— Погладьте й поверніть. Не годуйте без повідомлення.

— Це жорстоко до нас.

— Проте до його ваги — гуманно.

Віра Павлівна відкрила шафу й почала розкладати чашки.

— До речі, ту з синицею лишайте собі.

— Вона в Асі, — сказав Микита.

— Я так і знала.

Я не запитувала звідки.

Після обіду ми розійшлися по квартирах, а Леопольд лишився у власниці.

Моя квартира відразу стала тихішою.

Я сіла працювати. За двадцять хвилин машинально підвела голову, бо чекала, що кіт стрибне на стіл. Не стрибнув.

О третій написав Микита:

«У тебе теж дивно?»

«Так».

«Я щойно ледь не насипав корм у порожню миску».

«Прибери миску».

«Я ще до цього не готовий».

У мене миска теж досі стояла — біля холодильника, чиста, із маленькою рудою волосинкою на краю.

«Я теж».

Увечері Микита зайшов із пакетиком печива.

— Я приніс не котячий корм, — сказав із порога. — Щоб не було підозр.

Ми пили чай у мене. Через годину у двері пошкріблися.

Микита встав швидше.

— Не біжи, — сказала я.

— Я не біжу.

— Ти вже біля дверей.

Леопольд зайшов, як господар. Пройшов до кухні, понюхав порожню миску й ображено подивився на нас.

— Вибач, сонечко, тобі не можна, — сказала я.

Кіт ображено нявкнув.

— Віра Павлівна просила не годувати.

Він підійшов до Микити і жалісно зазирнув йому в очі.

— Навіть не дивись, — сказав той. — Я слабка ланка, але сьогодні тримаюся.

Леопольд стрибнув на стілець і ліг.

— Схоже, що він прийшов цього разу до нас просто так, — сказала я.

— Скажеш, не через їжу?

— Не роби з цього перемогу.

— Я мовчу.

Ми продовжили пити чай. За пів години кіт встав і пішов до дверей, я відчинила, і він неспішно спустився поверхом нижче.