Розділ 49. Букет із чужого весілля

Микита приніс мені букет о другій ночі.

Я відчинила двері в піжамі й побачила величезну композицію з білих троянд, евкаліпта й чогось рожевого.

— Ні, — сказала відразу.

Він завмер за квітами.

— Що «ні»?

— Якщо ти зараз робиш грандіозний романтичний жест, забирай назад.

— Асю, це декор із весілля.

Я мовчала.

— Наречена дозволила гостям і команді забрати квіти, — продовжив Микита. — Інакше їх викинуть. Я взяв маленький букет.

Він відсунув композицію, показуючи обличчя.

— Це маленький?

— Порівняно з аркою — так.

Я почала сміятися.

— Заходь.

У квартирі не було вази такого розміру. Ми розібрали букет на три частини: у глечик, в банку й у високу каструлю, яку Микита категорично просив не називати вазою.

— Я завтра з неї суп варю.

— Після квітів?

— Помию.

Я притиснула каструлю до себе.

— Ні.

— Чому?

— Тому що тепер це ваза.

Микита оглянув кухню, ніби оцінював збитки.

— Я втрачаю кухню.

Ми сиділи на підлозі серед стебел. Микита ще був у робочій сорочці, тільки метелик зняв. На рукаві залишилася зелена пляма від листя.

— Ти справді подумала, що я прийшов із романтичним букетом о другій ночі? — запитав.

— Ти ведеш весілля. У вас професійне викривлення.

— Я не намагався видати чужий весільний декор за освідчення, — сказав Микита. — Просто шкода було квітів.

Я відклала секатор на газету.

— А які символи можна?

— Ніякі.

— Дуже зручно.

Я відрізала нижнє листя.

— Мені не подобаються великі жести.

— Я вже зрозумів.

— Мене бентежить не тільки публічність. Великий жест вимагає великої відповіді, навіть якщо ти її не відчуваєш.

Микита витяг із букета гілочку евкаліпта й покрутив між пальцями.

— Наприклад, сто троянд?

— Жах.

— Оркестр під вікном?

— Поліція.

Він уже сміявся, але не зупинився.

— Напис на білборді?

— Зміна адреси.

Микита засміявся.

— Добре. А що подобається?

— Кава, коли я не встигла зробити. Те, що ти пам’ятаєш, який чай купувати. Коли питаєш перед фото. Коли не питаєш «чому ти мовчиш», якщо я просто втомилася.

Він слухав серйозно.

— Це все дуже дешево.

— Пощастило тобі.

— А квіти?

Я подивилася на три імпровізовані вази.

— Такі можна. Якщо їх усе одно викинуть.

— Тоді це просто врятовані квіти, — підсумував Микита.

— Саме так, просто врятовані квіти.

Він узяв маленьку рожеву квітку й вставив мені за вухо.

— Це вже жест?

— Маленький.

— Допустимий?

— Нууу… Поки так.

Я поцілувала його.

Микита обійняв мене, але за хвилину позіхнув прямо в волосся.

— Дуже романтично.

— Я працював дванадцять годин.

— Іди спати.

— До себе?

Я подивилася на нього.

— Ти вже приніс мені якісь незрозумілі квіти й зайняв ними мою каструлю. Тож лишайся.

У нього нарешті розгладилося втомлене обличчя.

Вранці Леопольд з’їв один листок евкаліпта, перш ніж ми встигли відсунути букет.

За пів години я вже телефонувала ветеринарці й перевіряла, чи це небезпечно.

— От бачиш, — сказав Микита. — Великі жести справді проблемні.

— Букет був твоєю ідеєю.

— Я приніс матеріал для трьох маленьких жестів.

— Мовчи.

На щастя, кіт відкусив зовсім трохи й почувався нормально. Ветеринарка порадила прибрати рослини подалі й спостерігати.

Квіти переїхали на верхню полицю, але каструлю Микита врятував тільки через три дні.