Розділ 48. Наше, але не спільне

Після презентації мені написав видавець із пропозицією нової серії.

Три книжки. Один автор. Рік роботи. Нормальний бюджет і дедлайни, від яких у мене одночасно засвербіли руки й захотілося вимкнути пошту.

Я прочитала лист двічі й пішла до Микити.

Він сидів на підлозі вітальні серед деталей нової мапи. На дивані лежали сірі панелі, у коробці — магніти й липучки. Леопольд спав у центрі найбільшого аркуша, хоча навколо було достатньо місця.

— Мені запропонували серію, — сказала я.

Микита підняв голову.

— Хорошу?

— Схоже.

— Ти хочеш?

Знову це питання.

— Так.

— Тоді вітаю.

Він підвівся, переступив через мапу й обійняв мене.

— Але?

— Що «але»?

— У тебе обличчя з «але».

Я простягнула телефон.

— Дедлайн першої книжки збігається з підготовкою до фестивалю.

Микита прочитав лист.

— І?

— Я не встигну доробляти твої додаткові матеріали, якщо вони з’являться в останній тиждень.

— Тоді вони не з’являться.

Я мовчки дивилася на нього.

— Що? — не витримав Микита.

— Ти завжди щось придумуєш в останній тиждень.

— Наклеп.

Я мовчки показала на коробку з магнітами.

— Це технічне.

— Учора ти хотів додати картки для батьків.

— Я вже передумав.

— Сьогодні.

Він сів назад на підлогу.

— Добре. Давай зафіксуємо фінальний обсяг зараз. Усе після — я роблю сам або замовляю окремо в когось іншого.

Я сіла поруч.

— Ти не образишся?

— На що? На те, що в тебе з’явилася хороша робота?

— На іншого дизайнера.

— Це моя програма, не наше немовля.

Я засміялася.

— Жахлива метафора.

— Саме тому ефективна.

Ми відкрили договір і дописали остаточний список матеріалів. Після цього мені стало легше.

Через два дні питання виникло з іншого боку.

Культурний центр, де мав пройти фестиваль, заздалегідь запропонував Микиті ліцензувати готовий формат на зимовий сезон. Їм уже показали тестові матеріали й сценарій, а тепер вони хотіли право використовувати назву, механіку програми та візуальне оформлення з іншими ведучими після фестивального запуску.

Микита прийшов до мене з листом.

— Я нічого не відповідав.

— Правильно.

— Мені подобається сума.

— Мені теж.

Микита постукав пальцем по листу.

— Але мапа твоя.

— Права на використання ми прописали тільки для твоїх програм.

— Тому й прийшов.

Я прочитала пропозицію ще раз.

Сума за візуали була окремою, але невисокою. Культурний центр фактично купував не одну роботу, а право користуватися нею весь сезон.

— Я б не погоджувалася на цю цифру, — сказала я.

— Тоді не погоджуємося.

— Ти можеш продати сценарій без моєї графіки.

— Можу. Але вони хочуть саме готовий пакет.

— Це не означає, що треба відмовлятися через мене.

Микита сів за стіл.

— Асю. Я не відмовляюся через тебе. Я не можу продати те, що мені не належить. Це базова математика.

— Можемо назвати мою ціну.

— Називай.

Я відкрила калькулятор, подумала й сказала суму майже втричі вищу.

Микита навіть не здивувався.

— Підходить.

— Ти не вважаєш, що забагато?

— Я ведучий, не артдиректор.

— Але це твій бюджет.

— Тоді я можу сказати тільки, чи проєкт тягне загальну суму. Тягне.

Ми склали відповідь без романтичної арифметики: окремо права на сценарій, окремо ліцензія на візуальне оформлення.

Центр відповів наступного дня. Погодилися після короткого торгу.

Лист із погодженням я перечитала двічі й одразу відкрила рахунок. Романтика могла зачекати до вечора.

— Це наш перший спільний продаж, — сказав Микита.

— Не спільний. Паралельний.