Розділ 47. Людина в кадрі

На презентацію я прийшла за сорок хвилин до початку.

Інна вже була в книгарні. Авторка нервувала біля столу з книжками, працівниця залу перевіряла проєктор. На екрані висіла перша сторінка презентації: обкладинка, назва, наші імена.

Моє ім’я було надто великим.

— Можна меншим? — запитала я.

Інна подивилася на екран.

— Ні.

— Чому?

— Бо ти ілюстраторка, а не технічна працівниця, яку треба заховати внизу.

— Я не просила ховати.

— Просиш уже третій рік.

Я не відповіла.

На стільцях з’являлися люди. Переважно батьки з дітьми, кілька студенток, дві знайомі художниці. Микити не було.

За п’ять хвилин до початку я вирішила, що він затримався на роботі, й навіть трохи зраділа. Так було простіше.

Потім відчинилися двері.

Микита зайшов без квітів чи пакета, сів у четвертому ряду збоку й показав мені порожні руки. Телефон одразу сховав у кишеню.

Я засміялася.

Інна повернулася.

— Що?

— Нічого.

Презентація почалася.

Перші двадцять хвилин говорила авторка. Я сиділа поруч і майже не слухала, бо рахувала вдихи. Потім Інна показала ескізи.

— А тепер Ася розповість, як з’явився вокзал, — сказала вона.

Я встала.

На екрані був мій малюнок. Чоловік біля вікна сидів, опустивши плечі, і тримав квиток. Поза Микити, інше обличчя.

— Спочатку цього персонажа не було в тексті, — сказала я. Голос прозвучав нормально. — Там був просто вокзал. Але ілюстрація має додавати щось, чого автор не сказав…

Далі стало легше.

Я говорила про композицію, про сердиту жабу, про те, чому червону валізу довелося пересунути на три сантиметри. Діти сміялися в потрібних місцях. Одна дівчинка запитала, чи жаба справді сердиться, а не боїться. Я пояснила.

Десять хвилин минули швидко.

Коли я сіла, руки трохи тремтіли. Микита аплодував разом з усіма, без театральних жестів, і лише усміхнувся, коли я зустрілася з ним поглядом.

Після презентації люди підійшли до столу. Хтось просив підписати книжку, хтось питав про планшет, одна мама хотіла знати, де вчитися на ілюстратора. Я відповідала.

Коли черга порідшала, адміністраторка книгарні запропонувала в листопаді провести окрему зустріч про ілюстрацію — без авторки, зате з папером, олівцями й невеликою групою читачів. Я вже відкрила рот, щоб попросити написати Інні, але сама назвала вільну суботу. Адміністраторка занотувала дату, і лише тоді я усвідомила, що вперше погодилася на такий формат без тижня вагань.

Потім працівниця книгарні сказала:

— Можна загальне фото команди?

Тіло відреагувало раніше за думку. Я відступила на пів кроку.

— Можна без мене, — сказала.

— Звичайно, — відповіла вона відразу.

Авторка й Інна стали біля стенда, а я відійшла за стіл. Микита лишився збоку й спокійно чекав, не підштовхуючи мене ні поглядом, ні жестом. Фотограф уже підняв телефон.

— Почекайте, — сказала я.

Інна повернулася.

Я підійшла й стала поруч із нею.

— Одне фото. І перед публікацією покажіть мені, будь ласка.

— Звісно.

Працівниця показала екран: звичайний вдалий кадр. Я попросила переслати його перед публікацією й повернулася до столу. І хоча мої коліна ще трохи тремтіли, зате фото більше не здавалося пасткою.

Після всього ми з Микитам вийшли надвір.

— Не кажи «я пишаюся тобою», — попередила я.

Він закрив рот.

— Ти саме це хотів сказати?

— Тепер уже не дізнаєшся.

Я штовхнула його ліктем.

— Микито.

— Добре. Я хотів сказати, що мені дуже сподобалося слухати, як ти говориш про роботу.

— Це приймається.

Він відкрив рот знову.

— І ще я…

— Ні.

Микита засміявся й підняв руки.

— Я мовчу.

Ми пішли до кав’ярні. За столиком Микита показав мені повідомлення від Каті: культурний центр остаточно підтвердив «Місто» на фестиваль.

— Вітаю, — сказала я.

— Нас.

— Тебе. Це твоя програма.

Микита кивнув на мапу.

— А мапа твоя.

— Я підрядниця.

— Ти людина, без якої її не було б у такому вигляді.