Розділ 46. Червоні правки

У четвер Інна надіслала файл із сорока сімома коментарями — саме коментарями, не готовими виправленнями. У деяких стояло одне слово: «настрій?». Від такого списку втомлюєшся ще до першої правки.

Я відкрила перший: «Авторці здається, що героїня тут виглядає старшою, ніж у попередньому розвороті».

Другий: «Можливо, зробити дерево менш сумним?»

Третій: «Чи можна додати більше відчуття ранку?»

До дванадцятого я вже чудово розуміла, що «можливо» означає «переробити», «авторці здається» — «авторка не погодить», а «більше відчуття» не має жодної одиниці виміру.

Микита написав о сьомій:

«Вечеря?»

Я відповіла:

«Ні. Правки».

За хвилину:

«Принести щось?»

«Ні».

Він поставив реакцію й більше не писав.

О дев’ятій я переробила дерево тричі. На першій версії воно було «сумне», на другій «занадто активне», на третій Інна відповіла: «О, вже близько».

Я ненавиділа слово «близько».

Леопольд лежав на підвіконні й час від часу торкався хвостом планшета.

— Якщо ти зараз натиснеш «скасувати», я віддам тебе Вірі Павлівні назавжди.

Кіт позіхнув.

О десятій у двері тихо постукали.

Я не відповіла.

За хвилину Микита написав:

«Поставив біля дверей суп. Не треба відкривати».

Я дивилася на повідомлення довше, ніж на сорок третій коментар.

Відчинила через п’ять хвилин. На підлозі стояв контейнер і пакет із хлібом. Микити в коридорі вже не було.

Суп я з’їла холодним о пів на дванадцяту, а наступного ранку прокинулася за столом. Шия боліла, стилус лежав під щокою, на екрані була відкрита сторінка з деревом, яке все ще не мало достатнього «відчуття ранку».

Я написала Інні:

«Потрібна конкретика по 2, 8, 14, 21, 33 і 46. Без неї не рухаю».

Відповідь прийшла швидко:

«Правильно. Я теж уже попросила. Авторка нервує перед здачею, не бери все на себе».

Я й сама це розуміла, але однаково сприймала кожен коментар так, ніби мала виправити не сторінку, а власну професійну придатність.

О десятій Микита подзвонив у двері. Цього разу я відчинила — він стояв із двома чашками кави.

— Можна зайти на три хвилини?

— Чому три?

— Якщо скажу «ненадовго», ти подумаєш, що я брешу.

Я відступила.

Микита поставив чашку на край столу, але не заглядав у планшет.

— Як справи?

— Сорок сім коментарів.

Микита присвиснув і одразу згадав, що прийшов «на три хвилини».

— Це багато?

— Якщо це робить хороший редактор — нормально. А якщо це авторка, яка у половині з них пише «зробити більш ранково» — злочин.

— Я можу когось посадити в тюрму?

— Ні.

— Шкода.

Він оглянув кімнату. На підлозі лежали роздруківки, на дивані — плед і кіт, на столі — три чашки, дві з яких учорашні.

— Ти спала?

— Трохи.

— Це не відповідь.

— Микито.

— Добре. Не виховую.

Він сів на край дивана.

— Можна запитати одну річ?

— Яку?

— Ти зараз хочеш, щоб я сказав, що все в тебе чудово й вони дурні, чи щоб я просто посидів три хвилини?

Я сперлася руками об стіл.

— Друге.

Микита відпив кави й замовк.

Першу хвилину я чекала звичних слів — що вони нічого не розуміють, що я талановита й не маю брати дурниці до голови. Микита натомість розглядав тріщину на своїй чашці.

Микита тим часом пив каву й нічого зі мною не робив.

Через дві хвилини я сама сказала:

— Найгірше, що частина зауважень правильна.

— Це робить їх гіршими?

— Так.

— Розумію.

— Ні, не розумієш.

— Можливо й ні.

Я подивилася на нього.

— Ти міг би сперечатися.

— Навіщо?

— Не знаю.

— Я теж.

На третій хвилині Микита глянув на годинник і підвівся.

— Все. Я пішов.

— Серйозно?