Розділ 40. Побачення через коридор

Наше перше офіційне побачення почалося з того, що Микита запізнився на сім хвилин.

І ресторан тут був ні до чого: він запізнився до моїх дверей.

О сьомій рівно я була одягнена, нафарбована й стояла в передпокої. О сьомій нуль три написала: «Ти живий?»

О сьомій нуль п’ять із квартири навпроти долинуло:

— Ще дві хвилини!

О сьомій нуль сім Микита подзвонив у двері.

На ньому була темна сорочка, сірі брюки, а вираз обличчя він мав такий, як у людини, яка щойно перемогла побут.

— Що сталося?

— Не міг знайти ключі.

Він підняв зв’язку ключів у долоні.

— Вони в тебе.

— Тепер так.

— А де були?

— У холодильнику.

— Чому?

— Я поклав їх на коробку з сиром, коли годував Бублика. Потім поставив коробку назад.

Я мовчала.

— Можемо одразу повернутися до статусу «сусіди», — запропонував Микита.

— Ні. Я хочу побачити, що ще може статися.

Ми вийшли.

Він справді зробив коло кварталом машиною, хоча я думала, що жартував. Зупинився біля нашого під’їзду через чотири хвилини й урочисто відчинив мені дверцята.

— Тепер офіційно забрав на побачення.

— Ми витратили бензин, щоб проїхати сто метрів.

— Романтика має ціну.

— Екологія теж.

У ресторан ми не поїхали. Микита забронював столик у маленькому грузинському кафе на тихій вулиці, де не було сцени, музики й людей, які знали його по роботі. Принаймні перші двадцять хвилин.

Потім офіціант приніс хачапурі й сказав:

— Ви ж Микита Савченко? Ви в сестри весілля вели.

Микита прикрив очі.

— Так.

— Дуже круто було. Особливо з тостом від дідуся.

— Дідусь був легенда.

Офіціант пішов, а я засміялася.

— Тихе місце?

— Я перевіряв відгуки, а не персонал.

— Треба було скласти запасний маршрут.

— Не починай.

Він узяв шматок хліба.

— Мені подобається, що ти смієшся.

— Над тобою?

— Особливо це.

Зазвичай наші вечори крутилися навколо списку, кота, мапи, коробок або дедлайну. Цього разу нічого вирішувати не треба було, і спочатку розмова рухалася трохи незграбно.

— Як день? — запитав Микита.

— Нормально.

— У мене теж.

Ми замовкли.

— Жах, — сказав він.

— Що?

— Без спільного ремонту ми не вміємо говорити.

— Можемо обговорити перець.

— Я готувався до серйозніших тем.

— Наприклад?

Микита відклав виделку.

— Куди ти хочеш поїхати, якщо матимеш тиждень без роботи?

Я провела пальцем по краю скатертини.

— До моря не в сезон.

— Чому не в сезон?

— Менше людей. Можна ходити берегом у куртці й не робити вигляд, що відпочинок обов’язково має бути веселим.

Микита засміявся.

— Це найасиніша відповідь, яку я чув.

— А ти?

Він трохи подумав.

— У гори. Але з нормальною дорогою й готелем. Я не романтизую сон у наметі.

— Нарешті щось спільне.

— Ми обоє надто любимо цивілізацію.

Далі розмова кілька разів збивалася на речі, про які ми раніше не встигали питати.

— А яке замовлення у тебе було найгіршим? — запитала я.

Микита не відповів одразу. Вибирав, очевидно, не між хорошими спогадами.

— Весілля в ресторані біля траси. За годину до церемонії наречена сказала, що не хоче, аби батько вів її до арки. Відмовити прямо не могла: він оплатив половину свята й уже сварився з усіма, хто дихав не за планом.

— Що ти зробив?

— Переніс початок церемонії на терасу. Сказав, що в залі перегоріло світло й технікам потрібен час. Наречена вийшла сама, а батькові я дав завдання зустрічати гостей із шампанським.

— Світло справді перегоріло?

— Ні. Але електрик був моїм другом і вмів переконливо носити драбину.

Я засміялася, уявивши цю процесію. Микита теж усміхнувся, та швидко потер пальцем край склянки.