Розділ 39. Наступна неділя

Ми сиділи на ґанку, де під час першого приїзду сперечалися про списки. Микита витер долоні об джинси й чекав. Леопольд ходив між кущами смородини, час від часу зникаючи у траві.

Я готувала цю розмову дорогою, під час чаю, поки показувала малюнки й складала посуд. Тепер згадалася тільки перша фраза.

— Я не знаю, з чого почати. Досі злюся.

— Помітно.

— Не жартуй.

Микита таки підібрав із дошки синю кришечку, покрутив у пальцях і поклав біля пляшок.

— Не буду.

— І ще ти весь день якийсь надто зручний. Питаєш про кожну раму, поступаєшся дорогою, дивишся, чи я не втечу, якщо ти голосно засмієшся.

Він провів великим пальцем по подряпині на долоні. Вона вже майже загоїлася.

— Я не з усім погоджуюся. Ти ставиш чашки надто близько до краю столу й недооцінюєш переваги папки «Різне».

— Отже, критичне мислення зберіглося.

— Переважно.

Микита коротко всміхнувся, тоді повернувся до мене всім корпусом.

— Перші два дні я думав, що тебе влаштує тільки моя домашня версія — тиха, без камери й роботи.

— Серйозно?

Він знизав плечима, не дивлячись на мене.

— Потім зрозумів, що придумав вимогу замість тебе. Роботу й сторінку я люблю. Можу уважніше перевіряти кадри та завжди питати, але зникати з публічного життя не збираюся.

— Я тебе про це не просила.

Микита кивнув і скинув суху травинку з коліна.

— Тепер знаю. Тоді накрутив себе.

Я подивилася на садовий стіл, за яким він сьогодні встиг поговорити з кожним, знайти чашку для пані Лідії та розвести сусідів від суперечки про обрізання винограду.

— Мені подобається бачити тебе на роботі, навіть коли тебе забагато. І я не проти іноді бути в кадрі. Тільки хочу знати про нього раніше, аніж незнайома жінка попросить посилання на мою сукню.

— Це можу обіцяти.

Зі смородини долинув тріск: Леопольд продирався крізь сухі нижні гілки.

— А я постараюся говорити раніше, а не після кількох днів мовчання. Не завжди відразу, але словами.

— Навіть без промовистого грюкання шафкою?

— Нічого не обіцяю щодо шафки.

Микита поклав руку на дошку між нами. Я зачепила його мізинець своїм.

— Що ми робимо далі? — запитав Микита.

— З будинком чи з нами?

— Будинок, схоже, впорається без нас.

Телефон у моїй кишені завібрував. У спільному чаті Віра Павлівна написала, що Ольга передала пропозицію від Лариси й Артема. Сума виглядала прийнятною, але Віра Павлівна попросила не поспішати: завтра вони мали ще раз пройтися по термінах і документах.

Нижче з’явилося ще одне повідомлення: «Яблука заберіть. І не забудьте кота».

Я показала екран Микиті.

— Останній пункт списку, — сказав він.

Ми зайшли до кухні. На холодильнику ще висіли два аркуші Віри Павлівни, закреслені різними ручками. Я поставила галочку біля «перший перегляд», Микита дописав дату. Потім зняв списки з магнітів, вирівняв краї й поклав у теку.

У будинку стало незвично порожньо. Коробки чекали перевезення вздовж стіни, фіранки були чисті, вікна відчинені. На столі лишилися дві чашки, але тепер їх треба було вимити й забрати.

Микита підійшов ззаду, не торкаючись.

— Наступної неділі в мене немає заходів, — сказав він. — І списку теж немає. Прийдеш до мене на вечерю?

— Через коридор?

Я сполоснула першу чашку й поставила на рушник.

— Можу заїхати машиною й зробити коло кварталом, якщо потрібне відчуття побачення.

— За однієї умови.

Микита забрав у мене другу чашку.

— Перець різати дрібніше?

— Бачиш, іноді ти все-таки вгадуєш.

Я повернулася до нього. Спочатку Микита поцілував мене так обережно, що я смикнула його за комір сорочки й прошепотіла:

— Не перестарайся бути зручним.

Він засміявся мені в губи. За вікном нявкнув Леопольд і один раз ударив лапою по сітчастих дверях.

— Він уже вечеряв? — запитав Микита.

— Двічі.

До дверей ми дійшли, коли Леопольд ударив утретє.