Розділ 38. Останнє свято в саду

Першими прийшли Галина Степанівна й Микола Петрович. Вона принесла пиріг, миску салату попри мої заперечення та банку варення для Віри Павлівни. Він — складаний стілець із високою спинкою, щоб їй було зручніше сидіти.

За пів години у дворі зібралося дванадцятеро людей. Сусіди з обох боків, подруга Віри Павлівни з театру, колишня реквізиторка з чоловіком, Ольга. Ніхто не потребував програми розваг — тут і зараз треба було лише вчасно поставити чай, знайти ніж для пирога й не дозволити Миколі Петровичу самому переносити важкий стіл із його хворою спиною.

Я говорив більше, ніж останні кілька днів. Зустрічав, знайомив тих, хто не бачився роками, підхоплював розмову, коли Віра Павлівна втомлювалася. Спершу стежив, чи не дратує Асю мій голос через увесь двір, а потім закрутився: пані Лідії знадобилася подушка, Микола Петрович знову взявся рухати стіл. Коли я повернувся з кухні, Ася сама розповідала трьом гостям про серію й показувала край старої ширми на малюнку.

Біля стіни з ілюстраціями найдовше стояла театральна подруга Віри Павлівни — пані Лідія в яскравій бурштиновій брошці. Вона впізнала стару ширму, якої на малюнку було видно лише край, і почала розповідати, як вони возили її в автобусі на гастролі.

— Можна сфотографувати всю серію? — запитала вона Асю. — Без людей, тільки роботи.

Ася подивилася на стіну, перевірила, чи в кадр не потрапляють сімейні фото на комоді.

— Можна. Якщо захочете викласти, позначте сторінку з підпису.

Вона сама трохи пересунула вазу, щоб та не закривала нижню раму. Мене саме покликали різати пиріг, і я пішов шукати великий ніж.

Леопольд спочатку лежав під кріслом Віри Павлівни, потім перейшов до столу, де шанс на випадкову їжу був вищим. Галина Степанівна називала його Лео, я двічі зірвався на Бублика, Ася — на Абрикоса. Після третього імені пані Лідія запитала, чи ми говоримо про одного кота.

— Він має розгалужену систему знайомств, — пояснила Віра Павлівна. — Я не втручаюся, доки повертається на огляд до ветеринара.

Під вечір вона попросила провести її до яблуні. Йшла повільно, тримаючись за мою руку. Ася несла складний стілець. Ми сіли біля зеленої лавки, де ще було видно відбитки лап.

— Мені шкода не будинку, — сказала Віра Павлівна, дивлячись на гілки. — Будинок комусь потрібен більше. Яблуню садив батько. Хотілося б, щоб вона ще постояла.

— Ольга розповість покупцям, — відповіла Ася.

— Розповісти можна. Наказувати після продажу — ні.

Віра Павлівна простягнула руку до нижньої гілки, але яблуко висіло надто високо. Я зняв його й поклав їй на долоню. Вона витерла плід серветкою, відкусила й скривилася.

— Ще кисле. Стільки часу поспішали, а яблука не встигли.

Наступного ранку приїхав фотограф. Ася допомогла прибрати з кадрів особисті речі, я переніс лавку під дерево, Ольга перевірила кожну кімнату. До одинадцятої будинок був готовий до перших покупців.

Лариса й Артем приїхали з семирічною донькою Ніною. Не захоплювалися кожною дрібницею й не говорили, що відразу відчули особливу атмосферу. Запитали про воду, опалення, стан даху, документи на землю та швидкість інтернету. Артем двічі заліз на горище, Лариса фотографувала тріщину біля комори після дозволу Ольги.

Ніна знайшла відбитки на лавці.

— Це кіт наступив?

— Так, — сказала Ася. — Ми не встигли його зупинити.

— І не зафарбували?

— Вирішили залишити.

Дівчинка провела пальцем поряд зі слідом, не торкаючись самої фарби, й покликала батьків. Лариса сіла на край лавки, подивилася на сад і спитала, скільки яблук дає дерево.

— У хороший рік вистачає на родину й сусідів, — відповіла Галина Степанівна через паркан. Вона з’явилася саме вчасно, хоча Ольга просила не втручатися в перегляд. — Тільки гілки навесні треба чистити.

Артем підняв голову до крони.

— Вирубувати не збираємося. Тут без неї весь двір на сонці.

Лариса теж підняла голову, примружилася на сонце й спитала, чи дерево сильно затіняє вікна восени. Розмова перейшла на обрізання гілок і листя у водостоку.

Після перегляду Ольга вийшла за хвіртку разом із покупцями. Повернулася хвилин за десять.

— Зроблять пропозицію до вечора, — сказала вона. — Трохи нижчу за ціну в оголошенні, зате без кредиту й готові чекати, доки вивеземо речі.

Віра Павлівна вже поїхала до міста, тому Ольга мала обговорити все з нею телефоном.

Ми з Асею прибрали чашки, склали скатертину й занесли картини. Вона не поспішала до машини Ольги, хоча та пропонувала підвезти.

— Я повернуся з Микитою, — сказала Ася.

Ольга кивнула, забрала папку й поїхала.

У дворі лишилися ми, Бублик і кілька яблук на столі. Я забирав порожні пляшки, коли Ася зупинила мене біля ґанку.

— Не починай наступну справу, — сказала вона. — Сядьмо. Нам треба поговорити.

Я поставив пляшки біля дверей і сів. Бублик саме вискочив зі смородини й покотив по ґанку синю кришечку. Підібрати її я не встав.