Розділ 34. Без грандіозного жесту

О восьмій тринадцять представниця зоомаркетів надіслала приблизний бюджет. За три короткі ролики пропонували більше, ніж я заробляв на середньому весіллі. Я двічі перечитав суму, поставив чайник і відповів, що серії не буде: кіт не мій, а Ася не погоджувалася зніматися в рекламі.

Після цього опублікував коротке повідомлення без Асиного імені. Подякував за добрі реакції, пояснив, що дівчина потрапила у відео випадково, й попросив не шукати її сторінки та не надсилати повідомлень. Жодних розповідей про наші стосунки, жодних фотографій із фотокабінки. Смужка лежала в гаманці, де й мала лежати.

Скриншоти Асі не надсилав. Одне повідомлення вже набрав — про те, що сторінка з тваринами теж прибрала копію, — але стер. Якщо запитає, скажу.

Бублик повернувся від неї близько дев’ятої. Почухався у двері, дочекався, поки Ася випустить його в під’їзд, і перейшов до мене. Ми побачили одне одного через відчинені двері.

— Я відмовив рекламодавцям і попросив підписників не шукати тебе, — сказав я. — Просто щоб ти знала.

Ася тримала руку на дверній ручці. На ній був мій сірий кардиган, але я не знав, чи вона просто забула, що він мій.

— Запитів стало менше, — відповіла вона. — Дякую.

Двері зачинилися без різкого руху.

У вівторок я зайшов до Віри Павлівни. Її привезла сестра, щоб забрати пошту й кілька речей. Віра Павлівна пересувалася з тростиною, повільно, проте від допомоги відмовлялася, якщо не треба було нахилятися.

Бублик лежав на її дивані й знову був Леопольдом.

— Мені пропонували знімати його в рекламі, — сказав я. — Я відмовив, але мав повідомити вас як власницю.

— Добре зробив. Він за корм готовий працювати без вихідних, а потім лікуй печінку.

Вона переглянула фотографії будинку, затрималася на зеленій лавці й попросила збільшити відбитки лап. Про Асю не питала, доки я сам не дійшов до плану фінального дня.

— Вона привезе серію малюнків про будинок, — сказав я. — Якщо захоче. Я надіслав їй розміри рам і запитав, чи можна виставити.

— Відповіла?

— Написала, що передасть роботи. Не знаю, чи залишиться.

Віра Павлівна повернула мені телефон.

— Постав рами, а далі не метушися біля неї з молотком. Захоче — повісить.

— А якщо передасть через Ольгу й поїде?

— Значить, приймеш роботи й даси людині поїхати. Що тут складного?

Ольга планувала невеликий стіл у саду, перегляд будинку й фотографування наступного ранку. Сусідів запросили на суботу після третьої. Я склав список посуду, привіз із роботи складаний стіл, замовив просту їжу й відмовив Галину Степанівну від ідеї нести шість видів салатів.

Для будинку зробив невеликі картки: «Особисті речі. Будь ласка, не фотографувати» та «Фото лише з дозволу господині». У кімнатах лишалися ескізи, сімейні знімки й костюми Віри Павлівни. Біля першої картки я хвилину міняв шрифт, потім розсердився на себе й надрукував найпростішим.

У середу ми з Асею вперше після сварки поговорили довше двох хвилин. Вона принесла ключ від моєї квартири.

— Леопольда до повернення Віри Павлівни можемо передавати в коридорі, — сказала вона. — Ключ поки не потрібен.

Дерев’яний олівець лежав у неї на долоні. Хотілося сказати, що ключ може залишитися, але це прозвучало б як прохання, на яке Ася ще не збиралася відповідати. Я забрав його.

— Свій я теж поверну.

— Можеш покласти в поштову скриньку.

Біля своїх дверей Ася вже взялася за ручку, коли я попросив зачекати.

— Я весь час думаю про те, що сказав у будинку. Про «нічого інтимного».

Ася сперлася плечем об одвірок.

— І?

— Дурна фраза. Наче я міг визначити це за тебе. — Я покрутив ключ за дерев’яний брелок. — Спочатку мені здавалося, що все зіпсували перегляди. Але якби ролик побачило десятеро людей, я однаково мав би його перевірити. Ти ж прямо сказала про фото.

— Сказала.

— Знаю. Від цього тільки гірше.

Вона подивилася на ключ у моїй руці.

— Я тепер дивлюся, куди повернута камера, коли ти дістаєш телефон. Не спеціально. Просто дивлюся.

— Я помітив учора біля ліфта.

— І що мені з цим робити?

— Не знаю. Хотів би сказати щось розумне, але не знаю.

У коридорі клацнув ліфт. Ми обоє замовкли, поки сусід із четвертого поверху пройшов до сходів із велосипедом.

— Я не чекаю, що в суботу все буде як раніше, — додав я вже тихіше.

Ася повільно стиснула порожню долоню.

— Роботи привезу в суботу, — сказала вона. — П’ять аркушів. Можливо, шість.

— Я залишу достатньо місця.

До заміського будинку я поїхав у четвер після обіду. Треба було розставити стіл, перевірити світло, привезти рамки й забрати з комори останні пакети. На стіні вітальні лишив шість порожніх рам, а чисті картки для підписів склав на підвіконні. Одну здуло протягом, і Бублик ганяв її кімнатою, доки не загнав під шафу.