Розділ 36. П’ятниця без повідомлень

У п’ятницю я провів весілля на сто вісімдесят людей і жодного разу не написав Асі.

Писати хотілося постійно, тож телефон я навмисне тримав у внутрішній кишені піджака. Під час музичної паузи тричі діставав його, бачив наш чат і клав назад.

Раніше я надсилав їй фотографію дивної сервіровки, коротке відео порожньої зали перед гостями, один раз — фото торта, який був майже кольору її зеленої лавки. Після відео з поцілунком я перевіряв кожне повідомлення з роботи двічі. Навіть звичайне фото торта могло виглядати як спроба проштовхнутися назад у її день через звичний жарт або правильний жест.

До сьомої в нашому чаті так і не з’явилося жодного мого повідомлення.

О сьомій фотограф попросив мене стати біля молодят для загального кадру команди.

Я став. Потім помітив у дзеркалі за спиною жінку з маленькою дівчинкою, які потрапляли в край кадру.

— Можна секунду? — сказав фотографові.

Запитав у них, чи не проти. Жінка здивувалася, але сказала, що нормально.

Раніше я не звернув би уваги: публічний зал, загальне фото. Тепер спитав — і ще довго сердився на себе через те, наскільки простим було питання, якого я не поставив Асі.

Фотограф дочекався відповіді, пересунув кадр на пів кроку й продовжив роботу.

Після десятої наречена підійшла до мене з телефоном.

— Микито, а можна викласти сторіс, де ви з гостями танцюєте? Там ваша дівчина не ревнуватиме?

Я кліпнув.

— Звідки ви знаєте про дівчину?

— Катя сказала, що ви тепер зайнятий чоловік.

Я подумки пообіцяв поговорити з Катею.

— Викладайте, — сказав. — Це робота. Вона не ревнує до танців.

— А до наречених?

— Особливо до наречених.

Жінка засміялася й пішла, а я знову дістав телефон. Від Асі повідомлень не було.

Близько одинадцятої в мене була двадцятихвилинна перерва. Я вийшов на терасу. Повітря пахло мокрою травою, з залу долинала музика.

Я набрав «Як презентація готується?» — і стер. Написав «Я сьогодні майже не лажаю», але позбувся й цього речення.

Слово «сумую» затрималося на екрані довше. Я так і не надіслав його.

Фраза була правдивою, але надто легко могла перетворитися на спосіб витягнути з неї відповідь.

Перш ніж я вирішив, що робити з ненадісланим словом, подзвонила Віра Павлівна.

— Ти на роботі? — запитала.

— Так.

— Тоді коротко. Завтра не забудь рамки.

— Не забуду.

— І не метушися біля Асі.

Я сперся на перила.

— Ви про що?

— Про те, що вона приїде. Я з нею говорила.

— Вона сказала?

— Сказала, що привезе роботи. Більше нічого.

— І чому ви дзвоните мені?

— Бо ти, коли винен, починаєш лагодити все одразу. А тут поспіхом тільки гірше зробиш.

Я мовчав.

— Ви точно не сваха?

— Я сімдесят років живу серед акторів. Це професійна деформація.

— Ви костюмерка.

— Саме тому бачила людей до того, як вони виходили на сцену.

Коли вона поклала слухавку, я стер ненадіслане «сумую» й повернувся до залу.

Після опівночі батько нареченої попросив ще один тост. Він говорив не про долю й вічність, а про окуляри біля чайника, незакручений тюбик пасти й двадцять сім років дрібних звичок. Я подумав про Асині списки та шість кроків через коридор — і одразу повернув увагу до залу, бо це все-таки був чужий вечір.

Гості аплодували.

О другій ночі я був удома.

Бублик чекав біля моїх дверей. Ася випустила його в під’їзд, але сама не вийшла. Я почув, як зачиняється її замок.

У квартирі погодував кота, зняв костюм і сів на кухні.

Телефон засвітився повідомленням від Асі:

«Завтра о десятій їду з Ольгою. Робіт шість».

Я відповів:

«Добре. Рами готові».

Я вже поклав телефон, але за хвилину екран знову освітився:

«Як весілля?»

Я дивився на екран.

«Нормально. Один дядько хотів співати 12 хвилин, скоротив до 4. Ніхто не постраждав».

Вона поставила смайлик.

Я зупинився на цьому, хоча в голові вже складалося ще кілька речень.

О третій ранку Бублик стрибнув на ліжко й ліг поперек ніг.

— Ти хоч знаєш, що робити? — запитав я.

Кіт почав вилизувати лапу.

— Корисна консультація.