Розділ 32. П’ятнадцять секунд

Один із останніх робочих виїздів почався з приїзду рієлторки. Ольга Сорока була невисокою жінкою із короткою стрижкою, лазерною рулеткою та звичкою дивитися на кімнату від дверей, трохи схиливши голову.

Вона не вимагала перетворити будинок на безликий готель — лише попросила прибрати зі стільців пакети, звільнити підвіконня й залишити кілька речей Віри Павлівни, щоб кімнати не виглядали порожніми. Старі меблі оцінювала без захоплення, але й без зневаги.

— Лавку винесіть перед фотографуванням, — сказала вона, побачивши зелене сидіння під навісом. — Біля яблуні буде гарно.

Микита показав на відбитки лап.

— Не зіпсують кадр?

— Навпаки. Люди люблять докази, що тут хтось жив.

Леопольд сидів у траві й мружився, наче приймав комплімент особисто.

До обіду ми пересували меблі, знімали старі покривала й перевіряли, як кімнати виглядають на фото. Ольга поїхала близько другої, залишивши короткий перелік фінальних справ. На наступні вихідні запланували завершення всієї підготовки: у суботу Віра Павлівна хотіла зібрати на чай сусідів, які багато років допомагали їй із садом, а в неділю зранку мав приїхати фотограф і ближче до обіду — перші покупці.

— П’ятнадцять людей максимум, — нагадала я Микиті.

— Я записав. Без мікрофона, кульок і димової машини.

— Вона в тебе є?

— Була. Після одного випускного продав.

Ми зробили бутерброди й винесли на ґанок. Микита нарізав запечену курку, я розкладала овочі. Леопольд лежав під столом, не подаючи ознак зацікавлення, доки Микита не поставив тарілку ближче до краю.

Руда лапа з’явилася між дощечками. Один шматок курки зник.

— Бублику! — Микита схопив телефон, замість того щоб одразу забрати тарілку. — Ася, дивись.

Я пересунула їжу в центр столу. Леопольд обійшов ґанок, вистрибнув на лаву з іншого боку й простягнув лапу знову. Микита знімав, стримуючи сміх.

— Можна викласти кота? — запитав він, не опускаючи телефон.

Я саме поверталася з кухні з серветками.

— Кота можеш. Тільки не показуй безсоромну господиню, яка лишила м’ясо на краю.

— Безсоромний тут один.

Микита перехопив шматок раніше за Леопольда. Кіт сів і подивився на нього з таким виразом, що я не втрималася від сміху. Підійшла, нахилилася до Микити й поцілувала в щоку. Він повернув голову, але я вже забирала тарілку до кухні.

Відео тривало секунд п’ятнадцять. Я не дивилася його. Микита додав музику, обрізав початок і виклав ролик на професійній сторінці з підписом про контроль якості обіду.

За пів години відео мало кілька сотень переглядів. До вечора його поширила сторінка місцевої кав’ярні, потім — паблік із тваринами. Микита час від часу показував мені коментарі про Леопольда, Бублика й котячу дієту.

Я не надала цьому значення. Після роботи ми поїхали до магазину по білі наволочки та паперові пакети для подарунків сусідам. Микита тримав мене за руку між рядами, відпускав, коли треба було взяти товар, і знову знаходив долонею мою. На касі він отримав дзвінок від клієнта й відійшов до вікна.

Телефон у моїй сумці завібрував. Незнайомий профіль надіслав запит на повідомлення: «Ви така мила пара! Це ж ви з Микитам і котиком?»

Я відкрила відео.

Перші дванадцять секунд у кадрі були Микитава рука, тарілка й Леопольд. На останніх трьох з’являлася я — спершу боком, потім нахилялася й цілувала Микити. Обличчя було видно достатньо добре.

Під роликом уже питали, хто «та сама тиха дівчина», жартували про весілля ведучого й просили продовження. Один коментар містив посилання на мій робочий профіль.

Я відкрила посилання. На екрані з’явилася моя робоча сторінка з ілюстраціями, електронною адресою для замовлень і кількома старими фотографіями.

Поки Микита повертався від вікна, надійшло ще три запити.

— А можна було обрізати останні секунди? — запитала я.

Він глянув на екран у моїй руці. Усмішка зникла не одразу — спершу Микита просто не зрозумів, на що дивиться.

Потім побачив посилання з моїм ім’ям.