Розділ 30. Як це назвати

Назар святкував день народження в барі без музики.

— Це принципово, — пояснив Микита. — Він працює зі звуком шість днів на тиждень і на сьомий хоче чути, як люди жують.

— Привабливо.

— Там хороша кухня.

— Ти мене запрошуєш?

Микита стояв у моєму передпокої з ключами в руці. Ми збиралися до магазину, але він зупинився ще до ліфта.

— Так. У п’ятницю. Якщо хочеш.

— Хто буде?

— Назар із дружиною, Катя, двоє хлопців із команди, його сестра. Людей десять.

Катю я вже знала. Решту — ні.

— І як ти мене представиш?

Микита завмер.

— Оце питання я саме хотів поставити.

— Серйозно?

— Дуже.

Ліфт приїхав. Ми зайшли, але кнопку першого поверху ніхто не натиснув.

— Варіанти? — запитала я.

— Ася.

— Смішно.

Микита загнув палець.

— Моя сусідка.

— Після того, як Катя вже знає про «базу для стосунків»?

— Тоді справді дивно.

Я дочекалася наступного варіанта.

— Дівчина?

Микита дивився на мене.

— Мені подобається.

Я натиснула кнопку першого поверху.

— Мені теж.

Ліфт рушив.

Ліфт дзенькнув на першому поверсі. Слово «дівчина» поїхало з нами вниз так буденно, ніби давно мало тут бути.

У п’ятницю Микита подзвонив у мої двері о сьомій. Я була в темно-зеленій сукні, яку купила ще навесні й жодного разу не вдягала.

Він подивився й забув привітатися.

— Що?

— Нічого.

— У тебе обличчя.

— Я намагаюся сформулювати нормально.

— Не треба.

— Ти дуже гарна.

Я відчула тепло в щоках.

— Це було нормально.

— Я вмію іноді.

Він теж виглядав інакше без робочої сорочки: темні джинси, светр, куртка. Звичайний чоловік, який іде на день народження друга. Мені подобалася ця версія не менше за сценічну.

У барі Назар зустрів нас біля столу.

— О, авторка стратегічної річки.

— Це вже моє офіційне ім’я?

— У нашій команді — так.

Микита поклав руку мені на спину.

— Ася, моя дівчина. Назар, людина, яка вважає всі мої ідеї поганими до моменту оплати.

Слово прозвучало легко, без звичного бажання одразу його уточнити.

Назар потиснув мені руку.

— Нарешті формалізували.

— Ти можеш не коментувати, — сказав Микита.

— Це мій день народження. Сьогодні я можу все.

За столом було шумно навіть без музики. Катя сиділа навпроти й підморгнула мені так демонстративно, що я відразу зрозуміла: вона пам’ятає нашу першу зустріч.

Дружина Назара, Олена, працювала архітекторкою й за десять хвилин втягнула мене в суперечку про планшети. Я жестикулювала, пояснювала, чому одна програма краще поводиться з великими файлами, й тільки згодом помітила, що Микита час від часу дивиться в наш бік.

Катя помітила раніше. Вона нахилилася до нього й щось сказала. Першої фрази я не почула, зате друга долетіла через стіл:

— Не виправдовуйся. Це огидно мило.

— Катю.

— Я вже мовчу.

Микита зустрівся зі мною поглядом і безпорадно розвів руками. Я засміялася й повернулася до Олени.

Пізніше Назар приніс торт. Ніяких пісень він не хотів, але Катя все одно почала співати. Микита приєднався другим, потім усі.

Я дивилася, як він автоматично підлаштовує темп під інших, хоча навіть тут ніхто не просив його вести. На третій строчці він помітив мій погляд і навмисно замовк.

— Що? — запитав після.

— Ти навіть «з днем народження» координуєш.

Микита з удаваною серйозністю кивнув.

— Звичка.

— Невиліковна.

— Ти знала, на що йдеш.

— Ні. У договорі не було.

— Можемо додати додаток.

За столом почули тільки останню фразу.

— Який договір? — спитав Назар.

— Робочий, — відповіли ми одночасно.

Усі засміялися.