Розділ 29. Тільки робота

У Микити була Катя.

Я дізналася про це в четвер, коли він подзвонив у двері й попросив позичити чорний маркер.

— У тебе коробка маркерів, — сказала я.

— Чорний висох.

— Усі?

— Три. Катя каже, це карма за те, що я не закриваю ковпачки.

— Хто така Катя?

Питання вилетіло раніше, ніж я встигла зробити голос байдужим.

Микита не помітив або зробив вигляд.

— Організаторка. Ми разом ведемо недільний фестиваль. Вона зараз у мене, складаємо таймінг.

У мене всередині щось неприємно стиснулося.

— Зараз?

— Так. Маркер?

Я принесла два.

— Поверни з ковпачками.

— Обіцяю.

Двері навпроти були відчинені. Звідти долинув жіночий сміх.

Я повернулася до свого планшета й п’ятнадцять хвилин малювала одну й ту саму руку.

Ревнощі здавалися безглуздими. Микита працював із сотнями людей і не зобов’язувався звітувати про кожну колегу. Та жіночий сміх за його відчиненими дверима дратував сильніше, ніж я хотіла визнавати.

Остання думка дратувала найбільше.

Леопольд спав на кріслі. Я скосила очі на кота.

— Навіть не починай.

Він і не починав. Це я сама говорила з котом.

О дев’ятій Микита повернув маркери. Поряд із ним стояла висока світловолоса жінка в широкому синьому жакеті. У руках тримала ноутбук і рулон афіш.

— Ася? — усміхнулася вона. — Нарешті. Я Катя.

— Нарешті?

Микита закрив очі на секунду.

— Катю.

— Що? Ти пів вечора розповідав, що мапа Асі врятувала дитячу програму.

— Я не розповідав про це пів вечора.

— Хвилин двадцять сумарно.

Катя простягнула мені маркери.

— Дякую. Він справді не закриває ковпачки. Не довіряйте йому канцелярію.

— Уже знаю.

— Бачиш? — сказала вона Микиті. — У вас є база для стосунків.

Я мало не впустила маркери.

Микита сперся рукою об одвірок.

— Ти таксі викликала?

— Викликала. Стоїть унизу. — Катя повернулася до мене. — Приємно познайомитися. На фестивалі буде його «Місто». Якщо прийдете, побачите, як він нервує сильніше, ніж на весіллях.

Вона пішла до ліфта.

Микита залишився біля моїх дверей.

— Що?

— Нічого.

— У тебе обличчя «нічого» виглядає як мінімум на сім пунктів.

— Не вигадуй.

— Я ведучий. Вигадувати — частина роботи.

Я поклала маркери на полицю.

— Катя гарна.

Микита моргнув.

— Так.

Відповідь була правильною й усе одно роздратувала.

— І ви давно працюєте разом?

— Років шість. Вона організаторка. Я веду половину її великих подій.

— Зрозуміло.

— Асю.

— Що?

Микита придивився до мене, та задоволеної усмішки, якої я боялася, не з’явилося.

Я взялася за двері, але Микита попросив зачекати й одразу пояснив: з Катею вони шість років працюють разом і ніколи не зустрічалися.

— Я не хочу влаштовувати перевірки, — сказала я. — Просто не люблю дізнаватися про людину у твоїй кухні вже після того, як почула її за стіною.

— Мав попередити. Для мене Катині робочі візити давно стали буденністю, тому я не подумав, як це виглядатиме з твого боку.

Я впустила його до квартири. Леопольд прокинувся й перебрався Микиті на коліна, щойно той сів на диван.

— Отже, мені не сподобалася не Катя, а сюрприз, — підсумувала я. — І трохи Катя, бо вона гарна. Можеш не радіти.

— Радію тільки тому, що ти сказала це мені, а не домальовувала ту саму руку до ночі.

Ми домовилися не звітувати одне одному про кожен робочий візит, але про пізні зустрічі вдома попереджати. На цьому розмова мала б закінчитися.

Леопольд замуркотів між нами. Я подумала про Катине недоречне «стосунки» й цього разу не відвела розмову вбік.

— Вона назвала нас парою раніше, ніж ми самі.

Микита перестав гладити кота.

— А ми?

На столі стояли дві чашки — моя й Микитина, яку він приніс учора й не забрав.

— Схоже, ми вже там, — сказала я.