Розділ 27. Люди, які знають тебе довше

Інна побачила Микиту раніше, ніж я встигла попередити її, що він прийде.

Ми домовилися зустрітися в маленькому грузинському ресторані після моєї зустрічі у видавництві. Микита мав забрати мене звідти дорогою до магазину — в будинок потрібні були нові лампи та два нормальні подовжувачі. План був простий: я обідаю з Інною, він пише, коли під’їде, я виходжу.

О третій десять він написав: «Я вже тут. Не поспішай».

Я відповіла: «Сідай, ми ще їмо».

Через хвилину Микита стояв біля нашого столу.

Інна повільно поклала виделку.

— О, — сказала вона.

— Не починай.

— Я нічого.

Микита подивився на мене.

— Мені піти?

— Ні. Сідай.

— Я Інна, — сказала вона раніше, ніж я встигла представити. — Людина, яка роками отримує від Асі файли з назвами «фінал», «фінал2» і «точнофінал».

Микита сів поруч зі мною.

— Нарешті хтось, хто розуміє моє життя.

— У нього самого є папка «Різне нове точно», — сказала я.

Інна подивилася на нього з повагою.

— Ви заслужили одне одного.

— Ми ще не… — почала я.

Я затнулася. «Ми ще не» — що саме?

Не пара? Після поцілунків, ранків, вечерь і Микитових ключів на моїй тумбі це звучало неправдоподібно. Пара? Ми про це не говорили.

Інна підняла брову.

Микита не поспішав рятувати мене.

— Ми сусіди, — сказала я.

— Звичайно, — відповіла Інна.

— І працюємо разом.

— Безперечно.

— Інно.

— Я взагалі їм хінкалі. Вважай, що мене тут немає.

Микита сховав усмішку в меню.

— Тобі щось замовити? — запитала я.

— Каву. Я вже поїв.

Я повернулася до Інни.

— Він завжди так каже. А потім забирає половину моєї їжі.

— Неправда, — озвався Микита, стягуючи куртку.

— Учора сирник.

— Ти сказала, що не хочеш.

— Я сказала, що більше не можу.

Він сів поруч і посунув до себе меню.

— Це функціонально те саме.

Інна дивилася то на мене, то на Микити.

— Мені подобається, що ви вже маєте побутовий суд.

— Ми їдемо по лампи, — сказала я.

— Це не спростовує.

Офіціант приніс каву. На моє здивування, Микита не вмикав перед Інною свого бездоганного робочого режиму: відповідав нормально, питав про видавництво і слухав, не намагаючись усіх зачарувати.

Інна теж швидко перестала тестувати його жартами.

— Ася сказала, ти ведучий, — сказала вона.

— Це скорочена версія.

Я повернулася до нього.

— А повна?

— Людина, яка вмовляє сто п’ятдесят дорослих не виходити одночасно курити перед тортом.

— Оце точніше, — сказала Інна.

— І роблю дитячу програму.

— Про місто?

Микита глянув на мене.

— Ти розповідала?

— Тільки про мапу.

— Вона показала ескіз, — сказала Інна. — Хороший.

— Я знаю.

Він сказав лише: «Я знаю». Без похвали для ввічливості й без пояснень, і у мене від цієї короткої певності безглуздо потепліло всередині.

Інна помітила. Звичайно помітила.

— Мені треба відповісти на лист, — сказала вона й дуже старанно подивилася в телефон.

— Ти ж хотіла десерт, — нагадала я.

— Уже не хочу.

— Брехня.

— Добре. Хочу. Але вам треба півтори хвилини подивитися одне на одного без свідка.

— Інно.

Микита засміявся.

— Мені вона подобається.

— Не заохочуй.

Після обіду Інна пішла до метро, але перед тим обійняла мене й тихо сказала:

— Він нормальний.

— Це твоя професійна оцінка після сорока хвилин?

— Ні. Професійно я сказала б, що вибірка нерепрезентативна. Ця — людська.

— Дуже науково.

— І ти з ним інша.

Я напружилася.

Інна відразу додала: