Розділ 26. Перша неділя без списку

У неділю ми нікуди не поїхали.

Будинок міг зачекати до наступної суботи, мій вокзал нарешті прийняли, а Микита не мав заходів до вечора. О десятій він постукав у мої двері з двома паперовими стаканами й сказав, що забирає мене гуляти.

— Куди?

— Якщо скажу, ти перевіриш відгуки, погоду, меню поблизу й складеш запасний маршрут.

— Я вже перевірила погоду.

— Саме тому місце буде сюрпризом..

Леопольд сидів у передпокої й слухав, але цього разу ми, звісно, залишили його вдома. Перед виходом я насипала корм, змінила воду й зачинила вікно на безпечне провітрювання. Микита терпляче чекав біля дверей, не пропонуючи поквапитися.

До старої частини міста ми поїхали трамваєм. Біля скверу щонеділі розкладали невеликий книжковий ринок: столи з уживаними виданнями, листівками, журналами, платівками та дивними речами, які продавці відносили до антикваріату завдяки віку, а не цінності.

— Ти пам’ятав, що я шукаю старі дитячі книжки? — запитала я.

— Після нашої ночі під дахом переглянув твій профіль ретельніше.

— Тоді це ще звучало як професійний інтерес.

— Я швидко перекваліфікувався.

На першому столі знайшлася книжка з ілюстраціями сімдесятих років, надто дорога й у поганому стані. На другому — альбом театральних костюмів, який міг сподобатися Вірі Павлівні. Микита гортав його обережно, тримаючи за краї сторінок. Я надіслала сусідці фотографію обкладинки. Відповідь прийшла за хвилину: «Маю два. Не смійте приносити третій».

Замість альбому ми купили листівку із заміським вокзалом, дещо схожим на той, який я щойно домалювала. Микита довго шукав у кишенях готівку, хоча термінал у продавця стояв перед ним.

— У якій папці гроші? — спитала я.

— «Різне старе точно».

Він розрахувався телефоном, а листівку віддав мені. На звороті синім чорнилом було написано кілька рядків про приїзд у неділю та прохання зустріти біля станції. Рік стерся.

Після ринку ми сіли в маленькій кав’ярні із трьома столиками на вулиці. Микиту впізнала молода жінка з дитячим самокатом. Вона нагадала про ювілей матері й показала фотографію доньки, яка тоді весь вечір носила його запасний метелик. Микита поговорив із нею кілька хвилин, привітав дитину, але не розгорнув перед столиком окрему програму. Повернувшись, прибрав телефон екраном донизу.

— Тобі це подобається? — запитала я.

— Коли люди згадують хороше — так. Коли на касі просять сказати щось смішне, бо я ведучий, — залежить від черги позаду.

— І що ти кажеш?

— Що в неробочий час жарти оплачуються окремо.

Ми ділили сирник і сперечалися, чи варто купувати Вірі Павлівні новий чайник замість старого емальованого. Микита хотів практичний електричний, я нагадувала, що в будинку можуть вимикати світло. Розмова не мала жодної ваги, але не хотілося її закінчувати.

У сквері стояла стара фотокабінка. На дверцятах висіли приклади смужок, усі трохи засвічені. Микита зупинився, глянув на мене й не рушив до входу.

— Підемо? — я кивнула на кабінку.

Микита вже зробив крок, але зупинився.

— Ти потім не пошкодуєш через фото?

— Пошкодую, якщо воно буде жахливе. Тоді нікому не покажемо.

У кабінці було тісно, завіса не зачинялася до кінця, пластиковий стілець вміщував одну людину. Ми сіли вдвох, Микита притримав мене за талію. На першому кадрі я дивилася на таймер, на другому він нахилився до мене, на третьому ми цілувалися. Четвертий зіпсували, бо я засміялася раніше спалаху.

Автомат видав дві однакові смужки.

— Одну тобі, одну мені, — сказала я. — І нікуди не викладати.

— Нікуди.

Він сховав свою до гаманця, між водійським посвідченням і візитками. Мою я поклала в чохол телефону.

Увечері ми повернулися додому — без кота, списків і заміських ключів як приводу бути разом. Леопольд зустрів нас у мене, позіхнув і пішов перевіряти Микитів пакет.

— Там нічого твого, — попередив Микита.

Кіт зробив невдоволену морду і сів на пакет.

Ми замовили їжу, додивилися старий фільм і довго цілувалися на дивані. Коли Микитова долоня ковзнула під край светра, я напружилася — зовсім трохи, але він відчув і повернув руку мені на талію. Пізніше прибрав порожні коробки й пішов до себе. Я могла його зупинити, та поки вирішувала, двері навпроти вже зачинилися.

На столі залишилася його чашка. Я не віднесла її до дверей.