Розділ 24. Спільні ключі

За наступні чотири дні в мене з’явилися Асині резинки для волосся у ванній, чашка біля комп’ютера й банка зеленого чаю, який я сам ніколи не купував. У неї лишилися мій кабель, сіра кофта і, з середи, ключ від квартири.

Причина була суто практична. Я проводив вечірній захід, Ася чекала доставку корму, а Бублик за нашим графіком мав ночувати в мене. Зустрічатися в під’їзді в конкретну хвилину з моєю роботою було безнадійно, тому я поклав запасний ключ на кухонний стіл.

— Якщо тобі незручно, можемо придумати щось інше.

Ася взяла ключ і покрутила між пальцями.

— Наприклад?

— Сховати під килимком і втратити повагу до себе.

— Ні.

— Залишити сусідці з другого поверху.

— Я не знаю сусідку з другого поверху.

— Я теж. Значить, ключ.

Вона повісила його на кільце з маленьким дерев’яним олівцем і сховала в сумку.

У середу я повернувся після одинадцятої. Двері були замкнені, у передпокої мене зустрів Бублик, а на кухні — каструля з запискою: «Суп. Підігріти, не варити ще раз».

Поруч лежав чек із зоомагазину. Ася занесла корм, нагодувала кота, поставила суп і пішла додому. Усе саме так, як ми домовлялися, окрім супу, про який ніхто не домовлявся.

Я розігрів тарілку. Овочі були порізані дрібніше, ніж різав я, а перцю майже не було.

Написав їй повідомлення:

«Корм отримав. Кота теж. Суп — це хабар?»

Відповідь прийшла, коли я вже сів за стіл.

«Компенсація за те, що він нявкав під дверима десять хвилин».

«Він завжди так робить».

«Тоді за твоє терпіння».

Я подивився на кота. Той уже спав на стільці й не виглядав причетним до жодної компенсації.

«Суп хороший».

Три крапки з’явилися майже відразу.

«Перець?»

«Пройшов контроль якості».

За стіною її квартири тихо клацнув чайник. Я міг би вийти в коридор, постукати й доїсти з нею, але не став. Після шести годин чужих голосів мені була потрібна тиша, і Ася це вже знала настільки добре, що не чекала подяки біля плити.

У холодильнику стояв йогурт, який вона любила. Я купив його дорогою додому машинально — побачив знайому упаковку й поклав до кошика разом із молоком. У шафі лежав її чай. На зарядці біля дивана — планшетний кабель, який вона забула два дні тому.

Жодна річ окремо нічого не означала, та разом вони робили квартиру схожою на місце, де ще хтось знає, на якій полиці стоять чашки.

Я доїв суп і вимив тарілку.

Наступного ранку Ася подзвонила у двері ще до дев’ятої. Волосся було зібране абияк, у руці — чашка кави, в іншій — ключ на брелоку із зеленою жабою.

— Це що? — запитав я.

— Мій запасний.

— Навіщо?

— Для тих самих котячих обставин. Щоб система була симетричною.

— Ти щойно дала мені ключ від квартири заради естетики таблиці?

— Не перебільшуй. Заради Леопольда.

Я взяв ключ. Жаба на брелоку дивилася на мене так, ніби рішення не схвалювала.

— Поверну, коли стане незручно.

— Краще скажи, якщо стане незручно.

Вона вже повернулася до своїх дверей, але на цій фразі зупинилася.

— Домовилися.

Увечері я поклав жабу в миску біля власних ключів, обережно посунувши брелоки, щоб обидва помістилися, і пішов ставити чайник.