Розділ 17. Після свята

Після дитячої програми мені завжди хотілося хоча б пів години тиші. Діти були найчеснішою частиною роботи: одразу показували, що працює, і не витрачали час на ввічливе схвалення. Втомлювало тримати в голові музику, таймінг, батьків, персонал, безпечні проходи, запасний сценарій і дві протилежні потреби — дитини, яка хоче бути центром уваги, та дитини, яка воліє сховатися під столом.

Після «Ліхтаря» я не вигадував кави чи вечері — ми просто пішли разом до трамвайної зупинки.

Потім стояли під каштаном. У мене в руках був згорток із мапою, у неї — тубус із рештою карток. Сонце вже сіло за будинки, трамвай мав приїхати за шість хвилин.

— Ти добре впорався з Марком, — сказала Ася.

— Дякую.

— Це не була похвала для підтримки розмови.

— Тоді ще більше дякую.

Вона глянула на табло. П’ять хвилин.

— Ти завжди так робиш?

— Що саме?

— Не тягнеш дитину назад у програму, якщо вона випала.

Я поставив мапу до лавки.

— Не завжди виходить. На великих святах іноді батьки самі підводять дитину за руку й кажуть: «Давай, не соромся». Тоді ти або сперечаєшся з ними при дитині, або намагаєшся придумати третій варіант.

— А сьогодні придумав.

— Сьогодні було легко. Восьмеро дітей і нормальні батьки.

Ася усміхнулася краєчком губ.

— У тебе дивне визначення легкого дня.

— Я три роки вів корпоративи фінансової компанії, де директор особисто перевіряв кожен жарт у сценарії. Після цього шестирічний Марко — чесний партнер.

Трамвай з’явився за поворотом. Ми підняли речі. Усередині майже всі місця були зайняті, лишалося одне біля вікна. Я поставив мапу вертикально між сидінням і поручнем.

— Сідай, — сказав Асі.

— У мене не відваляться ноги.

— У мене теж. Але я пів дня ходив із мікрофоном, тому маю моральне право красиво страждати стоячи.

Вона сіла. Я став поряд, тримаючись за верхній поручень. На третьому повороті тубус вислизнув у неї з-під руки. Я зловив його коліном.

— Оце професійна реакція, — сказала Ася.

— Ловлю все, що падає зі сцени. Келихи, телефони, букети. Одного разу — нареченого.

— Він падав зі сцени?

— На сцену. Після танцю.

— І ти його спіймав?

— Частково. Решту спіймав діджей.

Вона засміялася. Жінка навпроти підняла голову від телефона й подивилася на нас, потім на величезний згорток із мапою.

— Це ви дитяче свято проводили? — запитала вона.

Я ще не встиг відповісти, як Ася сказала:

— Він. Я тільки намалювала декорації.

— Дуже гарні, — жінка кивнула на тубус. — У вас є сторінка?

Ася на секунду застигла.

Я бачив це вже кілька разів: чужий погляд, коротка пауза, майже непомітний крок назад. Тому не сказав її ім’я й не поліз шукати профіль.

— У кав’ярні залишили контакти програми, — відповів я. — Якщо захочете замовити, адміністраторка дасть.

Жінка кивнула й повернулася до телефона.

Ася мовчала до наступної зупинки.

— Дякую, — сказала вона тихо.

— За що?

— Ти знаєш.

Я знав.

Трамвай різко загальмував. Мапа похилилася, і Ася притримала її рукою. Я накрив її пальці своїми, щоб згорток не поїхав у прохід. Тримав лише секунду, але забрати руку захотілося не відразу.

На площі ми вийшли. До дому можна було доїхати ще дві зупинки, проте Ася захотіла пройтись пішки.

— Ти не поспішаєш? — спитав я.

— Ні.

Я теж не поспішав.

Ми купили воду в кіоску і рушили через старий квартал. Вікна на перших поверхах уже світилися, а з відчинених дверей пекарні пахло корицею. У суботу тут було багато людей, але після гучної кав’ярні міський шум здавався майже спокійним.

— Коли ти придумав «Місто»? — запитала Ася.

— Півтора року тому. Вів дитячий день на фестивалі. Там було п’ять зон, і в кожній діти просто щось вигравали: наклейку, цукерку, кульку. До кінця вони носили пакети подарунків і не пам’ятали, що робили.

Ася покрутила в пальцях картку з жовтим районом.

— І ти вирішив, що краще дати їм мапу.

— Одну історію від початку до кінця. Потім я відкрив таблицю витрат і повернувся до весіль.

— Але папку не видалив.

— Я нічого не видаляю. У мене навіть «Різне старе точно» існує.

Вона скептично глянула на мене.

— Це не романтична риса.