Розділ 9. Ветеринар для трьох

У суботу ми з’їздили до будинку, перевірили ремонт даху, розібрали ще кілька коробок і до вечора повернулися в місто. Наступного дня настав час планової таблетки, яку Віра Павлівна залишила разом із ветпаспортом у підписаному пакетику.

Віра Павлівна попереджала, що так буде. «Не ховайте в корм, — написала вона. — Він виїсть усе навколо. Краще в маленький шматок паштету й дайте з руки».

Ми сховали таблетку в паштет. Леопольд виїв усе довкола й виплюнув її на підлогу, а з другої порції дістав язиком і поклав на край миски.

Після третьої спроби він пішов під стіл, а ми визнали, що інструкція Віри Павлівни розрахована на спритніших людей.

— У нього цього місяця плановий огляд, — сказала я. — Заодно ветеринарка покаже, як це робиться.

До клініки ми приїхали втрьох. Леопольд сидів у переносці з тією зосередженою неприязню, яку беріг для транспорту.

На рецепції адміністраторка попросила назвати тварину. «Леопольд» і «Бублик» прозвучали одночасно.

— У паспорті Леопольд Литвиненко, — уточнила я. — Ми сусіди Віри Павлівни й тимчасово за ним доглядаємо.

— А Бублик — для неофіційного листування, — додав Микита. Адміністраторка без усмішки надрукувала талон на ім’я Леопольда.

У коридорі чекали жінка з мопсом, чоловік із переноскою для папуги та дівчина з чорним котом. Леопольд почув собаку й відсунувся в найдальший кут.

— Не дражни його, — сказала я, коли Микита назвав кота бійцем.

Мопс підійшов ближче, Леопольд низько загарчав, і господиня відтягнула повідець. Вона спитала, чи це наш кіт. Я відповіла, що сусідський, а Микита — що наш на сьогодні. На цьому розмову про родинний стан ми закрили самі, не чекаючи наступного запитання.

У кабінеті ветеринарка впізнала Леопольда, а за Віриними розповідями — і нас із Микитою. Третє ім’я кота офіційно стало частиною його медичної історії.

Після зважування жартувати перестали: шість кілограмів сімсот грамів проти шести трьохсот на попередньому огляді.

— Подвійні сніданки, — сказав Микита.

— І курка в Галини Степанівни. І твоя індичка після вечері.

Ветеринарка нагадала, що ласощі теж рахуються, оглянула зуби, шерсть і послухала серце, а тоді показала, як дати таблетку без паштету. Леопольд проковтнув її з першої спроби й подивився на нас так, наче ми запросили фахівчиню винятково для зради.

На виході нам дали рекомендації щодо ваги. Я сфотографувала аркуш і відправила Вірі Павлівні, а у відповідь прийшло передбачуване: «Я казала не годувати двічі».

До дому можна було пройти кілька зупинок пішки, і Микита спочатку це запропонував. Я нагадала про кота в переносці, тому він без суперечки викликав таксі. Ми чекали на лавці, поставивши Леопольда між собою.

— Дивно, — сказав Микита. — Сьогодні ми справді виглядали як люди, які привели свого кота до лікаря.

— Леопольд усе ще не наш. Але мені теж було дивно.

— Цього разу не страшно?

Я провела пальцем по ручці переноски й похитала головою. Микита ледь торкнувся мізинцем моєї руки — таксі під’їхало раніше, ніж треба було щось відповідати.

Удома ми занесли Леопольда до квартири Віри Павлівни, де її сестра саме забирала пошту. Потім піднялися на наш поверх.

Біля дверей Микита зупинився.

— У мене є паштет, який він не доїв.

— Викинь.

— Він дорогий.

— Микито.

Він зітхнув, засунув руки в кишені й погодився не сперечатися.

— І ніяких ласощів сьогодні.

— Ти поводишся як його мама.

Я вже взялася за ручку дверей, але озирнулася.

— А ти — як родич, який усе псує у вихідні.

— Це вже майже сімейна сварка.

Я звела на нього брови. Микита одразу підняв руки.

— Мовчу.

Я зайшла до квартири, але двері не зачинила відразу.

— Увечері чай?

Микита опустив руки.

— У тебе чи в мене?

— Без кота байдуже.

Він усміхнувся.

— У мене. І ніякого паштету.