Розділ 8. Розклад без кота

У п’ятницю Леопольд уперше не прийшов на вечерю.

О сьомій двадцять у його мисці лежала відміряна порція, о сьомій тридцять я відкрила двері в під’їзд, о сьомій сорок написала Микиті: «Він у тебе?»

Відповіді не було.

Я почекала ще п’ять хвилин, хоча Микита саме проводив якесь корпоративне свято й міг не бачити телефон. Потім спустилася поверхом нижче. Квартира Віри Павлівни стояла замкнена, під дверима не було рудого хвоста. У дворі Леопольда теж не виявилося: ні під лавкою, ні біля сміттєвих контейнерів, ні в заростях бузку, де він іноді сидів, якщо двірничка мила сходи.

До восьмої я вже знала, що кіт має чип, що ветеринарна клініка працює до дев’ятої і що фотографія з бордовим метеликом не підходить для оголошення про зникнення, бо на ній він виглядає так, ніби втік на ділову зустріч.

Телефон нарешті задзвонив.

— Він не в мене, — сказав Микита замість привітання. За його спиною грав саксофон, хтось сміявся, а жіночий голос просив гостей підходити до фотозони. — Я виїхав о третій.

— Коли бачив його востаннє?

— О другій. Бублик спав у мене на підвіконні. Потім попросився в під’їзд. Ти двері Віри Павлівни перевірила?

— Так.

— А підвал?

Я мовчки подивилася на двері з табличкою «Службове приміщення». Ключ від підвалу зберігався у старшої по будинку.

— Зараз знайду ключ і перевірю.

— Я закінчу за сорок хвилин і приїду.

— Не треба кидати роботу через кота.

— Я не кидаю. У них за тридцять хвилин торт і далі музика. Моя частина майже закінчилася.

— Микито, я знайду.

На іншому кінці на секунду стало тихіше. Мабуть, він відійшов від колонок.

— Я знаю. І все одно приїду.

Старша по будинку, пані Марина, пішла відчиняти підвал у халаті поверх спортивних штанів. Вислухала мене, зітхнула й сказала, що рудий «сьогодні наче крутився біля другого під’їзду». У підвалі пахло сирістю, старим картоном і картоплею. Я світила телефоном під труби, кликала Леопольда й намагалася не уявляти, як він десь застряг.

На п’ятій хвилині з темряви озвалося тонке «мрр».

Я мало не сіла на бетонну підлогу від полегшення.

Леопольд сидів за старими дверима, притуленими до стіни. Між ними й трубою був вузький прохід. Кіт міг зайти, але розвернутися не спромігся, а задкувати, очевидно, вважав нижчим за свою гідність.

— Іди сюди.

Він нявкнув голосніше.

— Ти дев’ять років прожив, щоб опинитися в пастці через принципи?

Пані Марина підсвітила мені ліхтариком. Ми відтягнули двері на кілька сантиметрів. Леопольд одразу вийшов, обтрусив лапи й рушив до сходів так, ніби сам керував операцією свого рятування .

Я підхопила його на руки.

— Навіть не думай.

Кіт поклав мені брудну лапу на груди.

Коли ми піднялися на перший поверх, у вхідних дверях з’явився Микита. Без піджака, з метеликом, що стирчав із кишені сорочки, і котушкою мікрофонного кабелю в руці. Він, схоже, навіть не забіг додому після роботи.

Побачив кота й зупинився.

— Знайшовся.

— Підвал.

— Я ж казав перевірити підвал.

— Ти сказав це після того, як я вже перевірила все інше.

Микита підійшов ближче й провів долонею по Леопольдовій спині. Кіт пахнув пилом і машинним мастилом.

— Цілий?

— На вигляд так. Треба протерти лапи. А краще взагалі помити його усього.

— У мене є котячий шампунь.

Я відірвала погляд від Леопольда.

— У тебе?

Микита на мить відвів очі.

— Купив після тієї історії з соусом.

— Якої історії з соусом?

— Не сьогодні.

Ми піднялися разом. Біля моїх дверей Микита глянув на годинник.

— Я ще не їв.

У його голосі не було запрошення — він лише вголос помітив те саме, що й я.

— Я теж.

У холодильнику були яйця, половина кабачка, сир і помідори. У Микити — хліб, шинка та банка оливок. Через десять хвилин усе це лежало на моєму столі, а Леопольд сидів у ванній і натхненно зображав жертву домашнього насильства, поки ми витирали йому лапи.

— Не тримай так міцно, — сказала я.

— Якщо послаблю, він залізе в кошик із білизною.

— Він важить шість кілограмів, а ти дорослий чоловік.

— Саме тому я знаю, що шість кілограмів із кігтями мають тактичну перевагу.

Леопольд підтвердив тезу, із пронизливим виттям вчепившись задньою лапою у край рушника. Ми обоє нахилилися водночас, щоб звільнити тканину, і стукнулися лобами.