Розділ 7. Чужа вітальня

Наступного дня наш котячий графік уже працював без збоїв — принаймні до обіду.

До четверга ми перейшли у спільний чат із Вірою Павлівною. Вона надсилала голосові повідомлення з палати, виправляла кількість корму й нагадувала, що кіт уміє кульгати на будь-яку лапу, якщо бачить у руках паштет.

Робота тим часом не чекала. Моя редакторка Інна призначила на четвер онлайн-зустріч із авторкою та артдиректором. Треба було показати готові розвороти, погодити кольори й переконати авторку, що сердита жаба має право не усміхатися на кожній сторінці.

За пів години до дзвінка у квартирі над моєю почали свердлити стіну.

Я зачинила вікна, перенесла ноутбук до спальні, вставила навушники. Дриль брав паузи рівно на той час, за який я встигала повірити в тишу, а потім починав знову. У будинковому чаті господар квартири написав, що майстри закінчать до сьомої. Моя зустріч мала початися о четвертій.

Леопольд утік із кімнати після другого особливо гучного удару. За хвилину подзвонили у двері.

На порозі стояв Микита з котом на руках і складеною стійкою для світла під пахвою.

— У мене над вітальнею ніхто не свердлить, — сказав він. — І є акустичні панелі. Якщо хочеш, проведеш зустріч там.

— Звідки ти знаєш, що в мене зустріч?

— Учора ти просила забрати Леопольда з третьої до п’ятої, щоб він не ходив перед камерою. Я запам’ятав.

Дриль угорі знову заревів. Розмова про самостійність за таких умов могла зачекати.

У Микитиній квартирі я вперше зайшла далі за передпокій. У вітальні справді висіли дві темні акустичні панелі, а біля стіни стояв робочий стіл із монітором і невеликим мікшером. Коробки з реквізитом були підписані: «Діти 5-7», «Світло», «Текстиль», «Не віддавати Назару». На підвіконні сушилися парасольки з блискітками.

— Інтернет стабільний, — сказав Микита. — Світло краще поставити зліва. Пароль на роутері знизу. Я заберу Бублика на кухню й не заважатиму.

— Тобі не треба йти з власної кімнати.

— Тобі треба подзвонити клієнтам, а на кухні є двері.

Микита поставив стійку біля стіни, показав розетку й вийшов разом із котом. Я ще сама посунула лампу, змінила висоту стільця й перевірила кадр. За кілька хвилин із кухні долинув приглушений голос, але слів за зачиненими дверима було не розібрати.

Зустріч тривала годину й десять хвилин. Артдиректор погодив палітру, авторка після короткої суперечки залишила жабі сердиті брови, а Інна попросила до понеділка домалювати вокзал. Коли я закрила ноутбук, на столі стояла чашка води, якої на початку не було. Микита заніс її під час перерви між дзвінками так тихо, що я не помітила.

Він сидів на кухні, переглядаючи кошторис на планшеті. Леопольд спав на сусідньому стільці.

— Усе вдалося? — запитав Микита.

— Жаба зберегла гідність.

— Тоді цей день прожито недаремно.

Я налила собі чай із уже теплого чайника. На холодильнику Микити висів мій розклад годування, сфотографований і роздрукований. Біля ранкової середи стояв червоний знак оклику.

— Я міг би просто переслати тобі таблицю, — сказав він, помітивши мій погляд. — Але після подвійного сніданку вирішив посилити контроль.

— Ти роздрукував мій файл, ще й у кольорі.

— У мене робочий принтер. Професійна деформація.

Телефон завібрував. Віра Павлівна надіслала фотографію ноги в ортезі й написала, що завтра її знов піднімуть із ліжка. Нижче було ще одне повідомлення: покрівельник закінчив тимчасовий ремонт, тож у суботу можна продовжувати.

Микита відкрив календар.

— У мене завтра весілля, але в суботу до десятої відісплюся. Виїдемо об одинадцятій?

Я мала дедлайн у понеділок і нерозібрані коробки. Леопольд спав у чужій кухні так само спокійно, як у моїй, а мій файл однаково довелося б доробляти — тут або вдома.

— Об одинадцятій. У дорозі я малюватиму, тому без гучної музики.

— Поставлю ту, під яку не сердяться жаби.