Розділ 6. Кіт за розкладом

У понеділок Віру Павлівну прооперували. О другій дня Микита написав, що все минуло за планом і вона вже в палаті. До повідомлення додав фотографію Леопольда, який лежав біля її зачинених дверей поверхом нижче.

«О шостій занесу його до себе», — відповіла я.

«Він уже обідав».

«О шостій у нього не обід».

«Поясніть це йому. Я програв».

Кіт прийшов сам о пів на шосту. Микита випустив його в під’їзд, подзвонив у мої двері й дочекався, поки я відчиню. Ми вирішили так робити, доки Віра Павлівна не повернеться: ніяких котячих мандрів сходами без людини, навіть якщо Леопольд вважав старий чотириповерховий будинок своєю закритою територією.

На моєму холодильнику з’явився розклад. Сніданки переважно в мене, пізні вечері — у Микити, денний корм залежно від наших справ. У вівторок Леопольд поснідав двічі, бо Микита не позначив годину. У середу зранку зник чорний магніт, яким ми позначали вечір. Знайшовся під диваном поряд із зеленою мишею та моєю флешкою. Я поставила його назад і написала Микиті, щоб сьогодні ніхто не годував кота за пам’яттю.

_________________________________________

Віра Павлівна подзвонила мені в середу о дев’ятій ранку й сказала, що в лікарні несмачно годують.

За два дні після операції вона вперше подзвонила не через Леопольда.

— Вам щось привезти? — запитала я.

— Ні. Тут годують нормально. Просто несмачно. Не плутай.

— Тоді навіщо сказали?

— Щоб ти не думала, що я лежу й сумую.

На задньому плані хтось попросив її не вставати без ходунків.

— Ви встаєте?

— Мені дали завдання дійти до коридору. Я його виконую.

— Зараз?

— А коли?

Я почула, як Віра Павлівна комусь відповідає, потім телефон зашурхотів.

— Добре, — сказала вона вже тихіше. — Якщо дуже хочете щось привезти, потрібні окуляри з верхньої шухляди комода. Сестра взяла не ті. І книжка на тумбі, зелена.

— Я зайду після обіду.

— Микита теж збирався. Не ходіть по одному, у палаті немає місця для ваших окремих візитів.

Я завмерла.

— Звідки ви знаєте, що він збирався?

— Він телефонував о восьмій.

Звичайно.

О другій Микита чекав біля ліфта з паперовим пакетом і невеликим букетом айстр.

— Вона просила нічого не привозити, — нагадала я, киваючи на квіти.

— Я пам’ятаю. Але в лікарні й без того все схоже на лікарню.

— Ти завжди так обходиш побажання клієнтів? — запитала я й тільки тоді почула власне «ти».

Микита теж почув. Усміхнувся, але коментувати не став, лише притримав двері ліфта. У моїй сумці лежали окуляри, зелена книжка і новий зарядний пристрій, якого Віра Павлівна не просила, хоча старий кабель уже тріснув біля штекера.

До лікарні їхали трамваєм. Микита тримав букет так, щоб не бити людей квітами по плечах. На третій зупинці зайшла жінка з хлопчиком років п’яти. Хлопчик дивився на айстри, потім на Микити, потім знову на айстри.

— Ви женитеся? — запитав він.

Мати почервоніла.

— Артеме!

— Ні, — відповів Микита абсолютно серйозно. — Це лікарняний букет.

Хлопчик подивився на мене.

— А вона?

— Вона контролює, щоб я не порушував інструкції.

— Це важлива робота, — сказав хлопчик.

— Дуже.

Я відвернулася до вікна.

У палаті Віра Павлівна лежала біля вікна. Коліно тримав ортез. На тумбі стояли вода, яблуко й пластиковий стаканчик із таблетками. Айстри вона зустріла довгим поглядом.

— Я ж просила нічого не нести. Хоча ставте вже — раз принесли.

Микита мовчки знайшов для квітів високу банку, а я поклала на тумбу окуляри, книжку й зарядку. Віра Павлівна перевірила штекер і схвально кивнула.

Ми просиділи майже годину. Віра Павлівна розповіла про фізичного терапевта, який змушував її згинати ногу «підозріло далеко», про сусідку по палаті й про те, що будинок не можна фотографувати до завершення ремонту даху. Вже коли ми збиралися, згадала синю вазу з тріщиною.

— На верхній полиці в їдальні, — уточнила вона. — Не глечик: його можете віддати Галині. Ваза нижча, з білою смугою. Її залиште, бо вона моя — іншого аргументу не буде.

Я занотувала опис, а Микита втримався від запитань.

Потім Віра Павлівна попросила показати Леопольда. На останньому фото він лежав у Микитій кухні, витягнувши лапи.

— Знову в тебе. Графік хоч трохи допомагає?

— Після одного подвійного сніданку — так, — сказав Микита. — Я забув поставити позначку.