Розділ 5. Нічний кордон

О пів на першу Леопольд спав на моїх ногах.

До цього він двічі вкладався біля Микити, один раз повертався на килим і хвилин десять ходив між матрацами, шукаючи місце, яке давало б йому максимум зручності та мінімум поваги до наших домовленостей. Зрештою обрав мене. Я лежала горілиць, слухала дощ і не рухалася, бо шість кілограмів рудої впертості чудово вміли перетворити ковдру на гамак.

У кутку світив робочий ліхтар. Микита залишив його на випадок, якщо вода піде далі. Раз на двадцять хвилин він підводився, перевіряв таз на горищі й повертався, намагаючись не зачепити двері.

— Ви все одно не спите, — сказала я після третьої перевірки.

— Уже спостерігаєте за мною з темряви?

— Ходите так обережно, що це важко не помітити.

— Не хотів розбудити.

Леопольд підняв голову з моїх ніг і невдоволено смикнув вухом.

— Леопольд упорався раніше.

Микита сів на своєму матраці, обпершись спиною на стіну. У світлі з коридору було видно коліна під ковдрою та край сірої футболки. Він справді не поміщався на короткому дивані. Я відчула недоречне задоволення від того, що мала рацію.

— Чому дитячі книжки? — запитав він.

— Я малюю не тільки їх.

Микита підтягнув ковдру й обережно забрав її край з-під кота.

— У профілі переважно тварини в одязі й діти, які щось загубили.

— Ви ретельно дивилися.

— Я працюю з дітьми. Мав професійний інтерес.

Це могло бути виправданням, але він не поспішав його прикрашати. Я погладила Леопольда між вухами. Кіт завів мотор рівно настільки гучний, щоб наша розмова більше не здавалася нічною таємницею.

— У дитинстві мені не подобалися книжки, де ілюстрації просто повторювали текст, — сказала я. — Якщо написано, що дівчинка зайшла до кімнати, а на малюнку дівчинка стоїть у кімнаті, навіщо витрачати цілу сторінку? Я хотіла домальовувати те, чого автор не сказав. Кота під ліжком. Чужий черевик. Відчинене вікно.

Леопольд замуркотів гучніше й поклав голову Микиті на зап’ястя.

— І тепер малюєте сердиту жабу з валізою.

— У тексті не сказано, що вона сердита. Це моя частина роботи.

— Чому вона сердита?

— Бо всі вирішили, що вона боїться подорожі. А вона просто не хотіла їхати потягом о шостій ранку.

Микита тихо засміявся й відразу прокашлявся. На кухні дзенькнула ложка, яку ми залишили в чашці. Дощ ущухав, окремі краплі падали з водостоку на металеву лійку.

— А ви? — запитала я. — Чому свята?

— В університеті підробляв звукорежисером у знайомого. Одного разу ведучий запізнився, наречена плакала, гості вже сіли за столи. Мені дали мікрофон і сказали говорити хоч щось, поки він їде.

— І ви зрозуміли, що це ваше покликання?

— Я зрозумів, що люди готові пробачити багато, якщо їм пояснити, що відбувається, і вчасно подати гаряче. Ведучий приїхав за дві години п’яний. Я допрацював до кінця.

Він розповідав без звичного блиску, який з’являвся, коли хтось у ліфті впізнавав його з міського заходу. У тому першому весіллі не було красивого початку кар’єри: лише зламаний таймінг, холодні закуски й двадцятирічний хлопець, який боявся неправильно назвати тітку нареченого.

— Ви досі боїтеся переплутати родичів?

— Тому й перевіряю списки тричі. А ще не жартую про тещ, вагу, вік і те, хто наступний народить дитину. Половина моєї роботи — вчасно не сказати те, що колись вважали веселим.

У коридорі я бачила тільки колонки, чохли й людину, яка знову повернулася серед ночі. Тількипро холодні закуски, розгублену наречену та списки родичів за стіною не було чути.

Леопольд підвівся, потягнувся на моїх ногах і перейшов до Микити. Той посунувся, звільняючи йому край ковдри.

— Кордон порушено, — сказав він.

— Можемо записати протест уранці.

— Ви точно тиха людина? У вас на все є відповідь.

— Тихі люди теж думають. Іноді навіть під час чужих монологів.

Цього разу Микита засміявся без кашлю. Потім ліг, поклав руку поверх ковдри, й Леопольд вмостив голову на його зап’ясті.

Я прокинулася від запаху кави. За вікнами ще висів блідий ранковий туман, дощ закінчився. Мій матрац був порожній, ковдра збилася до ніг. Із кухні долинали стримані звуки: дверцята шафки, вода, ніж по дошці.

Микита стояв біля плити в темній футболці й домашніх штанах, явно взятих замість піжами. На столі чекали дві тарілки з гарячими бутербродами, помідори та банка корму. Леопольд сидів біля своєї миски й стежив за годинником краще за нас.

— Віра Павлівна написала, скільки йому давати й о котрій, — пояснив Микита. — О сьомій тридцять. Я відкрив банку о сьомій двадцять дев’ять, але він, схоже, вже готовий подати скаргу за цю нещасну хвилину.

— Ви завжди встаєте так рано після роботи?

— Ні. Тут мене розбудив покрівельник. Буде за сорок хвилин.