Розділ 3. Правила Леопольда

Микита вів обережніше, ніж я очікувала від людини, котра зазвичай з’являлася в під’їзді так, ніби за нею зачиняли сцену. Не перелаштовувався в інший ряд без потреби, обережно пригальмовував перед ямами й двічі перевірив у дзеркалі, чи переноска не зсунулася.

Леопольд почав подавати голос за містом. Спочатку коротко, потім із довгими низькими нотами, які мали переконати нас повернутися.

— Його захитує? — Микита зменшив швидкість.

— Віра Павлівна сказала, що він їздить спокійно.

— З нею, мабуть, так. Нас він виховує.

Я відгорнула край пелюшки. Кіт лежав, підібгавши лапи, й дивився сердито, але дихав рівно.

— Не відчиняйте, — попередив Микита. — Якщо він опиниться під педалями, наш перший спільний вихідний буде дуже коротким.

— Я не збиралася. Просто перевірила.

Я повернула край пелюшки на місце. Леопольд ще раз озвався з переноски й почав шкрябати пластик.

— Добре. Тоді можемо обговорити правила.

Микита перевірив дзеркала й переїхав у праву смугу.

— Ви вже підготували програму?

— Поки лише заголовки. Правило перше: у дорозі ми не сваримося, щоб водій не пропустив поворот.

— Залежить від водія.

— Водій один і має право вето.

Він говорив без тієї бадьорості, яка звучала крізь стіни, коли приймав робочі дзвінки. Звичайним голосом, трохи хрипким після вчорашнього аукціону. Я зменшила гучність радіо, щоб не доводилося перекрикувати музику.

Мої правила були простішими: не чіпати коробки, які я ще не переглянула, не викидати папери й малюнки без дозволу Віри Павлівни, не вмикати колонки під час моїх робочих дзвінків. Микита попросив не залишати чашки на дошках та електроінструментах, не ходити босоніж там, де він щось ремонтує, і не годувати Леопольда щоразу, коли той дивиться нещасним поглядом.

На останньому пункті кіт знову нявкнув.

— Він усе чув, — сказала я.

— Бублик чудово розуміє слово «годувати».

— Леопольд.

Кіт повернувся в переносці й виставив крізь решітку одну білу лапу.

— Ви називали його Абрикосом три місяці.

— Саме тому я тепер докладаю зусиль.

— А я не бачу сенсу. У нього три домівки, може мати й три імені.

Він сказав це без суперечки. Учора на сходах ми обоє доводили, що кіт наш, тож тепер сперечалися тільки про ім’я.

За сорок хвилин місто остаточно лишилося позаду. Дорога звузилася, обабіч потягнулися сади, поля й невеликі селища з яскравими дахами. Навігатор привів нас до зеленої металевої хвіртки. За нею виднівся одноповерховий будинок із білими стінами, темним дахом та широким дерев’яним ґанком.

Сад розрісся без нагляду, але не виглядав покинутим. Виноград дістався до водостоку, між кущами смородини блищали червоні яблука, сухі стебла мальв стояли поряд із молодим споришем. Біля доріжки лежала перевернута синя лійка.

Микита відчинив хвіртку, заїхав у двір і тільки після цього випустив кота з переноски. Леопольд ступив на траву, обнюхав найближчий кущ і поважно пішов до ґанку знайомим маршрутом. Жодної розгубленості. Поки ми вперше дивилися на будинок, він уже був удома, як господар.

Усередині пахло деревом, сушеними травами і зачиненими кімнатами. На кухонному столі чекала тека з написом «Ася», біля ящика з інструментами — друга, «Микита». До моєї Віра Павлівна поклала стікери трьох кольорів і список коробок. Микитів перелік починався з ґанку, водостоку та сіток на вікнах.

— Вона все розділила, — сказала я, переглянувши обидва аркуші.

— Майже. — Микита показав останній пункт у своєму. — «Не дозволяти Асі викинути старі рами, доки вона не перевірить підписи».

Я знайшла симетричне попередження у своєму списку: «Не дозволяти Микиті палити рами. Навіть якщо вони без підписів».

— У вас є звичка палити чуже майно?

— Минулої осені я розібрав тут гнилу полицю, але Віра Павлівна досі ображається і каже, що вона була елементом її декорації.

Ми відчинили вікна, підняли ролети й рознесли речі по кімнатах. Спальню з вікном у сад Микита без суперечок віддав мені, а собі обрав меншу, біля горища. Я поставила планшет на письмовий стіл, але працювати не сіла. Список займав дві сторінки, а коробок у дальній кімнаті було щонайменше двадцять.

Перші кілька годин ми майже не перетиналися.

Із ґанку долинали стукіт, шурхіт наждачного паперу й уривки розмови Микити з майстром. Я переглядала старі театральні ескізи, загортала в тонкий папір кераміку, фотографувала підписи на звороті рам. Леопольд переходив із кімнати в кімнату й після кожного візиту залишав на підлозі суху травинку.

Близько п’ятої Микита зайшов по воду. На його футболці темніла смуга поту, а до волосся прилипла деревна тирса.

— Завтра о десятій приїде покрівельник, — сказав він. — Просить, щоб до того часу ми звільнили прохід на горище й показали пляму в кімнаті.