Розділ 2. Два комплекти ключів

Після п’яти годин із мікрофоном я міг не говорити до обіду, але люди, які знали мене тільки на роботі, цьому не вірили. Вони уявляли, мабуть, що ведучий і вдома коментує приготування яєчні, оголошує перерву між душем і кавою та запрошує сусідів привітати пральну машину з успішним завершенням програми.

Насправді наступного ранку після весілля я вимкнув звук на телефоні, заварив чай із чебрецем і сів на кухні біля відчиненого вікна. Бублик спав на стільці, але після вчорашнього викриття називати його так стало трохи незручно. Ім’я Леопольд пасувало котові, який мав офіційні документи та три місця проживання. Бублик — тому, хто о четвертій ранку витягав м’яку іграшку з коробки реквізиту й кидав її мені під ноги.

О десятій Віра Павлівна попросила зайти. На столі в неї лежала папка з медичними паперами, поряд — окуляри й список покупок. Вона налила мені чай, хоча я приніс свій у термокружці, і відразу перейшла до справи.

— У понеділок мене кладуть на заміну колінного суглоба. Днів десять буду в лікарні, потім поживу в Тамари. У неї ліфт і ванна з поручнями.

— Чим допомогти?

— Не перебивай, я все записала.

З-під папки з’явився аркуш у клітинку. Почерк у Віри Павлівни був дрібний і рівний, як підписи на старих театральних ескізах.

Виявлялося, що будинок за містом вона вирішила продати ще навесні, і про це я не знав, хоча двічі возив туди добрива й одного разу лагодив замок на хвіртці. Віра Павлівна пояснила без жалю в голосі: дванадцять соток, старий дах і дорога забирали більше сил, ніж давали радості. І зараз до першого перегляду залишалося лише декілька тижнів. Рієлторка вже домовилася з фотографом і подала попереднє оголошення.

— Треба ґанок підтягнути, — читала Віра Павлівна. — Перила хитаються. У коморі є дошки, але подивишся, чи годяться. З майстром по даху я говорила, номер його ось тут записаний. Ще треба вивезти старі горщики, обрізати сухе, поміняти сітку на двох вікнах. І приїхати до фотографа, проконтролювати, бо він знайде там творчу атмосферу й зніме павутину крупним планом.

— Це я можу. Коли їхати?

— У суботу. Залишитися краще до неділі. Інша людина допоможе з речами в кімнатах.

Я одразу ж подумав про племінницю Віри Павлівни, яку бачив один раз років п’ять тому. Вона працювала реставраторкою чи архівісткою, щось близьке до старого паперу.

— Її забрати дорогою?

— Зустрінетесь біля машини. Ти ж не переїхав за ці роки?

— Я про вашу помічницю.

— Вона доросла, сама дійде.

Уточнювати я не став. Віра Павлівна мала талант відповідати саме на те запитання, яке їй ставили, й не давати жодної зайвої інформації.

Леопольд з’явився з кімнати, стрибнув на вільний стілець і поставив передні лапи на стіл.

— Його теж заберете, — сказала Віра Павлівна. — У місті по черзі годуйте. І не слухай, як він просить після вечері в Асі. Він навчився відрізняти звук твого ліфта.

— Ви давно знаєте?

— Про обидві квартири? Давно. Про індичку — від сьогодні.

Вона простягла мені ключ із простим дерев’яним дармовісиком. На одному боці була випалена маленька синиця.

До суботи я встиг провести благодійний аукціон, замінити акумулятори у двох мікрофонах, отримати відмову від кав’ярні, де хотів випробувати нову дитячу програму, і забути купити рукавички. Того дня о дев’ятій ранку я виніс до машини ящик з інструментами, сумку з речами та переноску. Леопольд сидів усередині, притиснувши вуха, і не відводив від мене злих очей.

Мій темно-синій універсал стояв біля сусіднього під’їзду. Я відчинив багажник, уклав інструменти, а коли випростався, побачив Асю.

Вона йшла від будинку у світлих джинсах, темно-зеленій сорочці та білих кедах. Через плече висіла сумка з ноутбуком чи планшетом, в одній руці — невелика дорожня торба, у другій — полотняний пакет. Підійшовши ближче, Ася поставила торбу на асфальт і мовчки показала мені дерев’яний дармовіс із синицею.

Я дістав свій.

— Це ви та інша людина?

— Схоже, ви теж не племінниця Віри Павлівни.

— Я знала, що буде помічник. Думала, рієлторка або майстер.

Ася поставила полотняний пакет у багажник і байдуже відсунула мій ящик з інструментами, щоб він не притиснув її сумку.

— А я сподівався на архівістку.

— Чим я вас розчарувала?

— Ви поки нічим. Ми ще не виїхали.

З переноски долинуло вимогливе нявчання. Ася присіла, перевірила засув і просунула палець між пластиковими прутами. Леопольд одразу притиснувся носом.

— Ви його давно посадили?

— Сім хвилин тому.

— А судячи з голосу, він рахує їх як сьомий рік.

Вона підняла переноску раніше, ніж я встиг запропонувати допомогу, й поставила на заднє сидіння. Потім витягла з пакета складену навпіл бавовняну пелюшку та прикрила верх. Кіт замовк.

— У машині може бути музика? — запитав я, сідаючи за кермо.